Публій Овідій Назон - Метаморфози

— вона їм полюбилась —

І про закоханих часто з насмішкою оповідала.

Їй Галатея, волосся чесати якось доручивши,

Слово таке, час од часу зітхаючи глибоко, мовить:

/740/ «Скільки мужів аж ніяк не лихих домагається, діво,

Ласки твоєї, і все ж їх відкинути можеш безкарно!

Я ж, хоч мій батько — Нерей, хоч мене народила Доріда,

Німфа морська, хоч пильнують мене лазурові сестриці,

Тільки з великим трудом утекти спромоглась від Циклопа,

Що закохавсь». Говорити їй тут перешкодили сльози.

Скілла богині з лиця білосніжним утерла їх пальцем

І, звеселивши її, — «Розкажи, дорога, — попросила, —

Що за причина була — довірся мені! — твого болю».

А Нереїда таке повідає Кратеїній доні{599}:

/750/ «Жив тут Акід, що родився від Фавна й сіметської німфи.

Хоч насолодою був чималою він батькові й неньці,

Більшою все ж — був мені: лиш до мене, вродливий, горнувся.

Два восьмиліття тоді він подвоїв, і саме в ту пору

Ледве помітний пушок йому ніжні засіював лиця.

Я поривалась за ним, а за мною — Циклоп ненастанно.

Може, спитаєш тепер, що сильніше мене розпікало:

Чи до Циклопа ненависть, чи пристрасть до хлопця, — не знаю:

Різні були ці чуття. Чи десь є, благодатна Венеро,

Межі твоїх володінь? Навіть той неосвічений, дикий

/760/ Велет, що страх наганя й на ліси, від якого ніхто ще

Цілим не вийшов, той лютий хулитель богів та Олімпу

Силу любові одчув. Запалавши до мене жагою,

Про череду, про печери забув і — дивнеє диво! —

Вже хорошитись, кошлатий, почав — подобатись хоче:

Вже, Поліфеме, скреблом ти жорстке своє чешеш волосся,

Вже розкуйовджену бороду хочеш серпом підрівняти.

Глянути в воду на себе спішиш: чи не надто суворий?

Тяги до вбивства, дикунства, безмежного прагнення крові —

Мов не було. Припливають спокійно й відчалюють судна.

/770/ Телем тим часом навідався до сицилійської Етни,

Телем, Евріма син, кого птах не підвів іще жоден{600}.

До Поліфема жахливого він підійшов і промовив:

„Хитрий Улісс тобі вкраде з чола твоє око єдине“.

„Ти помиляєшся, — той засміявсь, — найдурніший з пророків:

Інша вже цілого вкрала мене!“ Й віщуванням — намарно! —

Знехтував. То велетенські він міряє вдовж побережжя

Кроки, то знов до печери вертається, щоб опочити.

Клином у море вбивається там гостроверхий і довгий

Берег, і хвиля морська з двох боків напливає на нього.

/780/ Виліз Циклоп на той берег і сів посередині, дикий.

Рунисті вівці туди самохіттю за ним потяглися.

Ось він, до ніг собі замість кийка величезний поклавши

Стовбур сосни, що й за щоглу правити б міг кораблеві,

Склеєну з сотні тростин взяв сопілку, і свисти пастуші

Чутно було на всі гори довкіл — близькі, і далекі,

Чутно й на морі було. До Акіда свого пригорнувшись,

Десь у куточку, за скелею, здалеку я дослухалась

До його слів, і почуте не випало з пам’яті й досі.

„Ти, Галатеє, біліша, ніж лист білосніжний лігустри{601},

/790/ Звабніша від буйноквітих лугів, од тополі стрункіша,

Ти осяйніша від скла, від грайливої кізки прудкіша,

Гладша від скойки, що хвиля її ненастанно шліфує,

Влітку миліша, ніж тінь, од ласкавого променя — взимку;

Тонша рум'янцем, ніж яблуні плід, од смереки ставніша,

Ти й від льодинки прозоріша, й від виногрона солодша,

М'якша, ніж лебедя пух, ніж сир невіддавлений м'якша.

І красивіша, ніж росяний сад, якби геть не тікала.

Ця ж Галатея, однак, од телиць непокірних дикіша,

Від предковічного дуба твердіша, хисткіша від хвилі,

/800/ Впертіша від молодої верби, від лозини тугіша,

Непогамовніша від бистрини і стійкіша від скелі,

Від лісової пожежі рвучкіша, пишніша від пави,

Від ведмедиці, що родить, лютіша, колючіша терня,

Зліша від злої змії під п’ятою, від моря глухіша,

І — що найбільше дратує мене — ти тікаєш не тільки

Швидше, ніж олень лякливий, коли звідусіль залунає

Гавкіт собак, а й од подуву швидше й крилатого вітру.

Втім, якби знала мене, то й самій було б сором тікати,

Впертість свою прокляла б і за мною сама б упадала.

/810/ Є в мене посеред гір під навислими скелями схови,

Де й у спекотливий день не дошкулює сонце, а взимку

Не допікає мороз. Є сади, заряснілі плодами,

Є на повзучій лозі мовби з щирого золота грона,

Єсть і багряні. І ці маю, й ті, Галатеє, для тебе.

В лісі, дозрілі під милою тінню, коли заманеться,

Ніжні суниці зриватимеш літом, під осінь — ожину

Й сливи; не тільки такі, що від соку темніють, а й інші —

Кращі од них, що подібні, дозрівши, до свіжого воску.

Підеш за мене — й каштанів м’яких тобі, й арбута ягід

/820/ Гори, повір, нанесу. Всіх дерев господинею будеш.

Всі ці отари — мої. По долах ще блукає чимало

Та по дрімучих лісах, а багато — у стійлах печерних.

Може, цікавишся все-таки, скільки їх — годі сказати:

Бідним — рахунок вести. А почну ті отари хвалити —

Так не повіриш, хіба що сама, завітавши, побачиш,

Як череда з переповненим вим'ям заледве ступає.

Жвавий ще є молодняк у кошарах затишних — ягнята.

Є ще й однолітки їх у сусідніх кошарах — козлята.

Є досхочу молока білосніжного; з нього частина

/830/ Йде для пиття; що лишається — те я на сир відставляю.