Публій Овідій Назон - Метаморфози

Бачити краще здаля!). Оминай, справедливий троянцю,

Сину богині (війна-бо вляглась, отже, ти, нам, Енею,

Більше не ворог), молю, оминай тихі заводі Кірки{624}!

Так, було, й ми, коли наше судно берегів тих торкнулось,

Ще не отямившись від Антіфата й убивці Циклопа,

/250/ Йти не хотіли ніяк до порогів оселі чужої.

Жереб велів нам іти. Отож я, а зі мною мій вірний

Друг Політей, Еврілох, Ельпенор, що любив похмелятись,

І вісімнадцять іще подалися до стін чародійки.

Щойно туди підійшли й на поріг її дому ступили —

Тисячу тут же вовків, ведмедиць і левиць чималого

Страху нагнали на нас. Надаремно, проте, ми боялись:

Ті, як не дивно, й гадки не мали на нас нападати, —

Ніби радіючи нам, замахали в повітрі хвостами

Й слідом пішли, мовби ласки чекаючи. Тут і служниці

/260/ Нас прийняли. Через передпокої по мармурі білім

До господині ведуть. На престолі в світлиці розкішній

Гордо сидить вона в паллі червоній; поверх тої палли

Зблискує взором тонким золота серпанкова накидка.

І нереїди, і німфи — довкіл. Але звинні їх пальці

Вовни не спушують там, не снують веретенцями нитки, —

Зайняті зіллям вони: розкладають розсипані квіти

І розмаїто забарвлені трави в коші по порядку.

Пильно й сама за роботою стежить; сама-бо те знає,

Що може кожен листок, а на що вони в суміші здатні.

/270/ До посортованих трав приглядається оком уважним.

Ледве побачила нас, — на вітання вітанням озвавшись,

В усмішці вся розпливлась: почувайтесь, мовляв, як удома.

Не зволікаючи, ячної нам повеліла змішати

З сиром муки; долила ще вина туди чистого й меду;

Потай хлюпнула ще й соку, в солодкості тій приховавши

Гіркість його. Прийняли ми з руки божественної чаші

Й тільки-но, сонцем і спрагою зморені, їх осушили, —

Різкою наших голів чарівниця жорстока торкнулась.

Раптом (незручно й розказувать!) я зодягнувся в щетину;

/280/ Вже й говорити не міг: замість мовити слово, хрипливо

Хрюкати став раз у раз, до землі похилившись обличчям.

Я відчував, як мій рот, випинаючись, робиться рилом,

Як роздувається шия, а руки, якими недавно

Келих до вуст піднімав, на долівці сліди залишають.

З іншими сталось таке ж, і гуртом — така міць того зілля! —

Вже ми товклися в хліві. Тут помітили ми, що свинею

Лиш Еврілох не зробивсь: він один не прийняв тоді чаші.

Випив би й він, — те щетинисте стадо й сьогодні собою,

Певно б, поповнював я: коли б він не звідомив Улісса,

/290/ Про нашу спільну біду, то хто б одімстивсь тоді Кірці?

Миру провісник, Гермес, йому квітку вручив білосніжну

З коренем чорним; богам вона знана під назвою „молі“.

Квітці довірившись тій і поклавшись на сили небесні,

Він до чаклунки прийшов. І йому подала вона згубну

Чашу. Вже різкою мала й йому до волосся торкнутись —

Він одштовхнув, та ще й добре злякав її, меч оголивши,

Потім правицю йому подала. А на ложе з любов’ю

Прийнятий, друзів просив повернуть замість шлюбного дару.

Соком ласкавіших трав нас окроплює, прут чародійний

/300/ Другим кінцем повернувши, по головах нас ударяє.

Мовить тим разом слова, протилежні до слів попередніх.

І що не слово, то зводимось ми по-людському все вище

Й вище. Зникає щетина. Розщеплена ніжка свиняча

Знову стопою стає. Появляються плечі, а з ними —

Руки. Обняти, ридаючи, можем того, хто ридає, —

Нашого проводаря. У ту мить ми немовби забули

Всі, які знали слова, окрім тих, що засвідчують вдячність.

Там цілий рік забарилися. Тож не одне за цей довгий

Проміжок часу я бачити міг, та й чував усіляке.

/310/ От хоч би те, що мені потихеньку одна сповістила

З тих чотирьох, що прислужують їй у ділах чарівничих.

От незабаром як тільки з вождем загулялася Кірка,

З мармуру постать вона показала мені білосніжну.

Був це юнак, а на маківці в нього сидів собі дятел.

Постать у храмі була, шанобливо вповита вінками.

Хто цей юнак, чому дятел на ньому й чому, наче бога,

В храмі шанують його, запитав я. Цікавому знати

Мовить таке: „Яка міць, Макарею, в моєї хазяйки,

Хай тебе й ця ще пригода повчить. Отже, слухай уважно!

/320/ Пік, що був сином Сатурна, в Авсонському краї раніше

Владарював. Рисаків бойових він любив об’їжджати.

Був, як ось бачиш, ставний. І хоча твоє око втішає

Твору мистецького чар, йому вірити можеш так само.

Вроді дорівнював дух. Ще й чотири рази п’ятилітніх

Ігрищ елідських{625}, відколи народжений, він не побачив.

Німф лісових, які горами Лацію{626}, вільні, гасали,

Вродою він полонив. І джерельні за ним упадали

Німфи-наяди, що живлять їх Альбули{627} води й Нумікій,

І голубий Анієн, і короткий Альмон, і стрімливий

/330/ Нар і погідного Фарфара тінню окутані хвилі.

Прагнули й ті, що в ставку лісовому, де скіфська Діана,

Та по сусідніх озерах живуть. Але, всіх погордивши,

Він домагавсь однієї; дволикому Янусу{628}, богу,

На Палатині Венілія{629}, кажуть, її народила.

Тільки-но стала вона на порі — й за Лаврентського Піка{630}

Заміж пішла, бо й сама лиш йому віддала перевагу.

Вродою славна була; ще славніша — умінням співати.

Тож і назвали цю діву Співучою. Зрушити з місця

Скелі могла та ліси, кровожерних розчулити звірів,

/340/ Бистрий потік зупинить, перелітних птахів забарити.

От якось пісню співала вона по-жіночому, ніжно.