Жорж Сіменон - Замах на бродягу

— Ви не знаєте, о котрій це було годині?

— Ні. В мене вже давно немає годинника.

— Ви про щось балакали з сестрою?

— Про що ми можемо балакати?

Мегре ніколи не чув трагічніших слів. Справді, про що, вони можуть говорити? Вони обоє вже скотились до того рівня, коли люди не пам'ятають, що з ними було, і байдужі до того, що буде.

— Я попросив у неї випити.

— Як ваша сестра дістає напої? Їх постачає чоловік?

— Не завжди. Найчастіше вона посилає по них мене.

— В неї були гроші?

Він зітхнув і зупинився поглядом на шафі, але комісар залишився незворушний.

— Це така складна річ…

— Що?

— Вся ця історія… Я знав, що не зрозуміють, і тому пішов геть…

— Стривайте, Лантене. Розповідайте все по порядку. Отже, сестра принесла вам попоїсти. Ви попросили в неї випити. Ви не знаєте, котра була година, але було вже темно, правда ж?

— Звичайно.

— Ви пили вдвох?

— Спочатку вдвох. Але після другої чарки їй стало погано, і вона пішла спати. В неї часто бувають приступи ядухи…

— Що далі?

— Я теж ліг і запалив сигарету. Мені хотілось знати, котра година. На бульварі вже все стихло. Машини проходили рідко. Я встав і в самих шкарпетках вийшов на сходи. В будинку вже погасили світло.

— У вас були певні наміри?

— Так. В мене не було ані франка в кишені. У Жанни теж. Фюмаль був страшенний скупердяга, і їй часто доводилось позичати у покоївок.

— Ви хотіли попросити грошей у вашого шуряка?

Лантен криво посміхнувся.

— Просити у Фюмаля? Таке скажете! Цього можна було б і не згадувати, але я вам пообіцяв казати правду, то слухайте. Вам ніхто не розповідав, який він був підозріливий? Він нікому не довіряв і все, що міг, замикав на ключ. Зате його секретарка Луїза завжди тримала певну суму грошей в шухляді свого стола. Небагато — так тисяч по п'ять-шість франків, як правило, в дрібних купюрах та дзвінкими — для всіляких поточних витрат. Це в них називалось — підручний фонд. Отож, коли мені припікало, я й спускався до кабінету і брав кілька стофранкових монет…

— Фюмаль вас ні разу не впіймав?

— Ні. Я остерігався робити це, коли він був удома. А раз чи два він уже спав і нічого не почув та й не міг почути. Я ходжу, мов той кіт.

— Вчора він не спав? Що він вам сказав?

— Він спав непробудним сном, лежачи на підлозі.

— І все-таки ви взяли гроші?

— Я мало не взяв його портмоне. Як бачите, я цілком відвертий. Побачивши його долі, я зразу подумав, що звинуватять у всьому мене і що я не скоро зможу повернутись до цього будинку.

— В кабінеті горіло світло?

— Коли б це було так, я побачив би його, як тільки відчинив двері, і не заходив би…

— Ви увімкнули світло самі?

— Ні. В мене був кишеньковий ліхтарик.

— Ви до чого-небудь дотикались?

— Спочатку я торкнувся його руки. Вона була холодна, і я зрозумів, що Фюмаль мертвий. Потім я відчинив шухляду в столі секретарки.

— Ви були в рукавичках?

— Ні.

Це легко було перевірити. Експерти виявили на меблях в кабінеті численні відбитки пальців. Зараз їх старанно вивчали в лабораторії. Якщо Лантен казав правду, його відбитки зійдуться із знайденими на столі секретарки.

— Ви не бачили пістолета?

— Ні. Спочатку я хотів був тікати, не розповівши нічого сестрі. Потім подумав, що буде краще, коли вона все знатиме. Отож я піднявся на третій поверх, розбудив її і сказав: «Твій чоловік умер». Вона не повірила, і ми разом зійшли вниз, але до кабінету вже не заходили. Я освітив тіло з порога.

— Вона до чогось торкалась?

— Я кажу, що ми навіть до кабінету не заходили. Вона лише сказала: «В нього вигляд справді, як у мертвяка. Нарешті!..»

Так ось чому пані Фюмаль не виявила ніяких емоцій, коли я розмовляв з нею вранці про смерть чоловіка.

— А далі?

— Ми повернулись нагору і випили.

— Щоб відсвяткувати подію?

— Майже. Нам обом раптом стало страшенно весело, і ми навіть сміялись з радощів. Жанна сказала: «Наш батько даремно поспішив повіситись…»

— Ви не подумали, що слід повідомити в поліцію?

Лантен спантеличено зиркнув на нього. Чому, вони мали повідомити в поліцію? Фюмаль був мертвий. Все інше для них не мало жодної ваги.

— Потім я подумав, що мені краще піти геть. Коли б мене знайшли в домі…

— Котра була година?

— Не знаю. Я пройшов аж до площі Кліті і не побачив жодного відчиненого бару. Потім надибав якийсь відчинений ще гадючник, вихилив зо дві чарки і попрямував бульварами аж до площі Пігаль. Там був відчинений бар. Я знов щось хильнув і, мабуть, заснув на лавці. На світанку мене виштовхнули на вулицю, і я пішов далі. Я навіть звернув на бульвар Батіньоль, щоб звідти глянути на будинок…

— Навіщо?

— Сам не знаю, як це сталося. Там уже були поліцаї і машини. Я пройшов, навіть не зупиняючись…

«Ішов», «пішов», «прийшов» — ці слова були мовби лейтмотивом усього, що