Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

у сподіванні допомогти їм повторити той успіх у масовій організації людей, якого Рух домігся у Львові. Він хотів також, проповідуючи міжетнічну гармонію, пом’якшити уявлення про українських націоналістів як про людей, нетерпимих до інших національностей. Але скрізь зустрічав лише нерозуміння та неприязнь.

У Тернополі Бойчишин узяв участь у церемонії перепохован-я жертв розстрільної команди сталінських часів, а після неї став розповідати про історію політичного терору в Україні. Більшу частину його промови аудиторія прослухала з повагою, але коли він сказав, що саме Ленін віддавав перші накази про розстріл священиків, у натовпі залунали голоси протесту і недовіри.

У Полтаві міліція зупинила автобус, яким їхав Бойчишин, і наказала водієві стати на узбіччя. Тамтешні прихильники Руху зустрічали автобуси й розповідали, що активістів знімають із потягів, а міліція зупиняє автомобілі із львівськими номерами. Вони повідомили також, що людей у Полтаві попередили за кілька днів, що екстремісти зі Західної України планують теракти. Переконавшись у неможливості проведення мітингу в центрі міста, Бойчишин повів демонстрантів до найближчого парку, де заявив присутнім, що Україна зможе керувати власною долею лише за умови незалежності. Проте численні глядачі ототожнили учасників мітингу з прихильниками Степана Бандери.

«Ви бандерівці», — говорили вони.

«Правильно, — відповідали демонстранти, — ми бандерівці. Бандера не спинявся ні на хвилину, щоб Україна стала європейською державою».

«Але він звірства чинив».

«Тоді була війна, і ніхто не залишився із чистими руками».

Врешті-решт якась жінка із натовпу вигукнула: «Я згодна, що Україна має бути незалежною, але не можна ось так виступати проти Леніна, проти червоного прапора й усього, за що ми бились у Великій Вітчизняній війні».

У Донецьку активісти Руху разом із Бойчишиним ходили від шахти до шахти й роздавали листівки та літературу. Їх майже ніде не приймали добре, й іноді розвертали назад ще перед входом до шахти. Проте навіть тоді, коли їм дозволяли поспілкуватись із шахтарями, переконати людей майже не вдавалося. «Нам байдуже, якою мовою розмовляти, — говорив Бойчишину один шахтар, — аби ковбаса була». Людей із такими поглядами Бойчишин називав «ковбасниками».

Інший шахтар заявляв: «Так склалося історично: ми завжди жили разом із Росією».

«Факт той, — відповідав Бойчишин, — що нас примушували жити з Росією».

«Але Росія — це ліс, газ і нафта».

«Насправді все це береться з України», — сказав Бойчишин.

Постійно стикаючись у Східній Україні з ворожим і скептичним ставленням, активісти Руху, в тому числі Бойчишин, упевнилися в потребі акцій, які об’єднали б обидві частини республіки. Так народився план «Української хвилі».

Їдучи автострадою, Бойчишин бачив, що кількість добровільних учасників «Української хвилі» перевершила навіть найоптимістичніші його очікування. За первісним задумом, демонстранти мали стояти на відстані десяти метрів один від одного і тримати між собою стрічку, але в багатьох місцях маршруту люди стояли, взявшись за руки й у три-чотири ряди.

Бойчишин їздив уздовж маршруту вперед і назад, вирішуючи проблеми мірою їхнього виникнення. У Новоград-Волинському поблизу Житомира в ланцюгу утворилася прогалина: місцеві власті залякали жителів міста якимись головорізами, щоби вони не ставали в ланцюг. Бойчишину вдалося забезпечити підвезення автобусами заміну зі Західної України. Якщо якісь транспортні підприємства відмовлялися надавати автобуси або посилались на брак бензину, Бойчишин із колегами з’являлися туди, вимагали автобусів та оплачували їхню оренду. Бойчишин мав сумніви щодо підтримки демонстрації у східній частині маршруту, але насправді на цю ідею з ентузіазмом відгукнулася вся республіка. Живий ланцюг не тільки не мав прогалин, а й утворив додаткову петлю від Львова до Івано-Франківська.

У Києві відбувся великий мітинг за участі приблизно 60 тисяч осіб. Такі самі мітинги відбулися й у Харкові, Запоріжжі, Одесі та Донецьку. Під кінець дня Бойчишин, який невтомно працював над організацією «Української хвилі», переконався в тому, що розкол у країні починає зникати[6].

Після «Української хвилі» активісти національного руху звернули свою увагу на штучний голодомор 1930-х років, і наступною важливою подією у просуванні України до незалежності стало вшанування жертв цього геноциду. Воно відбулося у вересні 1990 року в селі Тарган під Києвом.

На початку 1990-х психологічний ефект гласності відчувався в усій повноті. По всій країні виявляли стволи шахт, заповнені тілами сталінських жертв. Здавалося, що кожного дня викопують нові скелети й запалюють нові свічки. Проте українців найбільше схвилювали опубліковані в газетах свідчення про штучний голод, організований проти селянства в 1930-х роках, і зокрема голодомор 1933 року.

Впродовж багатьох років кордони між радянськими республіками вважали символічними, але тепер українці дізналися, що в 1930-х роках кордон між Росією та Україною став межею між життям і смертю.

Люди в усіх частинах республіки мимоволі замислилися над відмінністю української ідентичності від радянської. Ширшим стало вживання української мови, яку тривалий час можна було почути лише в Західній Україні та в селі. Українські науковці, які десятиліттями не могли чесно описувати свою історію, почали представляти її як довгий перелік російських і радянських злочинів.

Країна залишалася розділеною. В березні 1990 року перші в історії радянської України напіввільні вибори принесли Рухові приголомшливу перемогу в Західній Україні, але в решті країни, скориставшись своїм широким контролем над підприємствами та організаціями, більшість голосів здобули комуністи. В результаті цього Кравчук був обраний головою президії нового парламенту, і лише чверть депутатів були демократами. Проте на цей час відбулася певна зміна в поглядах навіть комуністів. 16 липня український парламент під впливом проголошення суверенітету Росії підтвердив український контроль над ресурсами республіки, а також право України мати власну армію та запровадити власне громадянство.

Внаслідок цього зростання національної самосвідомості інтерес до минулого став притаманним багатьом людям, і це спонукало тисячі українців зібратися в селі Тарган.

7 вересня 1990 року, коли західне сонце освітлювало своїми косими променями тарганський цвинтар, Олександра Овдіюк тримала руку своєї подруги Олесі Масло і гірко плакала. Їй важко було повірити, що через стільки років світ згадає про те, що трапилося колись у цьому безлюдному місці.

Український письменник і дослідник Володимир Маняк спустився сходинками з дерев’яної платформи, зведеної над могильниками, в яких було виявлено кістки 360 людей, померлих від голоду в 1933 році. Поруч стояла статуя дівчинки з хрестом. На ній був напис: «Голод і тяжка праця позбавили їх життя».

Овдіюк чекала, коли Маняк почне. Як, думала вона, можна словами описати те, що тут відбувалося?

Сірим листопадовим ранком 1987 року Овдіюк вийшла до поштової скриньки забрати свіжий номер газети «Сільські вісті». Повернувшись із ним до своєї маленької дерев’яної хатки, вона сіла біля грубки, розгорнула газету —