Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

на тих, хто хотів підтримати перебудову, і тих, хто прагнув незалежності. Однак Поповичу здавалося, що, не сформувавшись іще як справжня організація, Рух уже суто емоційно був відданий ідеї незалежності. У залі висіли жовто-блакитні прапори, було ухвалено майже сотню резолюцій, багато з них — про історичні події аж від XVII століття. Колишні політв’язні, об’єднані в Українську Гельсінкську спілку, згадували минулі утиски, що додатково сприяло атмосфері стриманого радикалізму. До того ж делегати знали, що їх дивляться по українському телебаченню, і це теж спонукало їх до емоційних виступів.

Врешті-решт Іван Салій, очільник одного із київських райкомів партії, приголомшив аудиторію закликом до більшої самостійності України й вимогою відставки Щербицького. Цей виступ продемонстрував, що Рух має потенційну підтримку навіть серед деяких партійних діячів. Коли Салія спитали, чи здатна партія працювати разом із Рухом, він відповів: «Ми мусимо».

Заснування Руху дало певний поштовх активності мас в Україні. Після установчого з’їзду почали частіше відбуватися масові демонстрації, кульмінацією яких 21 січня 1990 року стала ще одна важлива подія в просуванні України до незалежності — «Українська хвиля». В цій демонстрації підтримки взяли участь більше 300 тисяч осіб, які утворили живий ланцюг від Києва до Львова.

Центром народної активності швидко став Львів. Більша частина Західної України ніколи не була складовою Російської імперії, а після її приєднання до Радянського Союзу 10 відсотків місцевого населення було заслано в Сибір. Тому національна самосвідомість була тут не менш сильною, ніж у Прибалтиці, й західні українці почали організовуватися проти комуністичного режиму, скориставшись послабленням міліцейського терору.

17 вересня 1989 року Львів став свідком найбільшої демонстрації в своїй історії. Нею було відзначено п’ятдесяту річницю вступу до міста радянських військових частин згідно з Пактом Молотова-Ріббентропа. П’ятнадцять священиків забороненої Греко-католицької церкви відправили службу просто неба для майже 250 тисяч людей, що зібралися на площі перед Пороховою вежею. Після молитви учасники широким потоком, зі свічками та іконами в руках, рушили містом до собору св. Юра, закритого для греко-католиків, і відправили там службу. О 19-й годині демонстранти знову зібралися в середмісті на хвилину мовчання — на вшанування пам’яті жертв радянської окупації. О 21-й годині вони розійшлися по домівках, вимкнули там світло і поставили на підвіконня свічки, перетворивши все місто на мерехтливий меморіал.

Коли починалися перші демонстрації, батьки благали свої дітей не брати в них участі: «Вас розстріляють так само, як ваших братів і сестер». Але, побачивши масову підтримку українського націоналізму, люди позбулися страху.

На День Львова, 1 жовтня 1989 року, тисячі маніфестантів пройшли центром міста слідом за дівчиною в національному вбранні, яка вся була оповита мотузкою — в неї не були зв’язані лише ноги. Поширилися чутки про арешт кількох студентів. Частина натовпу залишила ходу і пішла до управління міліції, де їм було наказано розійтися. Однак багато хто, опинившись у глухому куті, не зміг вийти, й міліція накинулася на демонстрантів, декого з них жорстоко побивши. Майже сорок осіб довелося госпіталізувати. У відповідь лідери місцевого Руху закликали до загального страйку, і 3 жовтня всю роботу в місті, за винятком надзвичайних служб, було припинено. Це була перша демонстрація Рухом своєї політичної сили. Більше міліція Львова не намагалася розганяти демонстрантів.

Наприкінці жовтня активісти Руху, впевнені в підтримці з боку західноукраїнських націоналістів, розробили план символічного єднання громадських активістів Західної України із населенням решти республіки у формі живого ланцюга між Львовом і Києвом.

Неперервний дощ поливав шпилі та фасади львівського середмістя 21 січня 1990 року, коли Михайло Бойчишин, співробітник Інституту конвеєробудування, який став одним із лідерів Руху, завів свою машину й почав повільно просуватися багатолюдними брукованими вулицями. Куди кинь оком, скрізь були юрми людей з українськими прапорами.

Виїхавши зі Старого міста, Бойчишин повернув до одного з нових районів, де теж тягнулися довгі колони демонстрантів, деякі — під проводом греко-католицьких священиків. Нарешті Бойчишин виїхав на автостраду, що вела до Києва, і там побачив видовище, яке остаточно переконало його: прагнення України до незалежності зупинити неможливо. Автострада прорізала безмежні поля солом’яного кольору, що простягалися під сірим вологим небом аж до обрію, і з обох боків дороги — скільки сягало око — стояли, як нескінченний частокіл, демонстранти, взявшись за руки й вимахуючи прапорами на знак підтримки вільної України.

Бойчишин походив із родини, яку, як і більшість родин у Західній Україні, не оминули репресії. Його матір було заслано до Сибіру, а один із дядьків помер у воркутинській шахті. У брежнєвські роки Бойчишин не вирізнявся політичною активністю. Але з початком лібералізації в СРСР він організував на своєму підприємстві філію Товариства української мови ім. Шевченка. Першою офіційною акцією цієї групи стало написання заяв до керівництва заводу лише українською мовою. У березні 1989-го, після оголошення про створення Руху, Бойчишин заходився організовувати на заводі його філію.

Ідея Руху викликала серед робітників велике зацікавлення, бо, на відміну від Товариства ім. Шевченка, зосередженого на питаннях мови, Рух мав у собі потенціал політичної опозиції. Жодної легальної політичної опозиції в Західній Україні не було від часів приєднання цієї території до СРСР у 1939 році, але, попри повоєнний терор і русифікацію, тут завжди жеврів прихований український націоналізм. Коли філія Руху зібралася на конвеєрному заводі, на інших підприємствах теж почали спонтанно виникати такі філії. За лічені місяці Рух став у Західній Україні масовою організацією.

Життя Бойчишина зазнало змін. Щовечора йому доводилося виходити з дому, зустрічатися з іншими активістами на квартирах або на підприємствах, обговорювати з ними шляхи розширення густої мережі місцевих організацій Руху.

Він брав також участь у демонстраціях. Першого травня Бойчишин приєднався до авангарду п’яти- чи шеститисячної колони демонстрантів, яка пройшла за сотню метрів від міської ратуші, де місцеві партійні керівники готувалися приймати першотравневий парад. Раптом натовп різко насунувся і прорвав міліцейський кордон. Бойчишин упав, його побила міліція, але іншим демонстрантам вдалося прорватись, і вони пройшли повз офіційні трибуни, тримаючи плакати з націоналістичними гаслами та українські прапори.

У вересні, коли проходив установчий з’їзд Руху в Києві, на вулицях усіх міст Західної України майоріли українські прапори, відбувалися демонстрації на честь річниць важливих подій у житті недовготривалої незалежної Української Республіки або в пам’ять про масові депортації. Демонстрації ставали дедалі чисельнішими, сягнувши зрештою цифри в 100 тисяч учасників.

Однак незважаючи на цей бурхливий вияв націоналізму в Західній Україні, Бойчишин та інші активісти Руху в регіоні були стурбовані очевидною відсутністю національного запалу в дуже русифікованій Східній Україні. Бойчишин регулярно їздив до східних міст