Руслан Баркалов - Письменник, Руслан Баркалов

– Отже, ви хочете поділити майно. – спокійно, після довгого «вітального слова» з боку Рози, сказав Роан.

– Звичайно що так! – нагло витріщилася та. – А ви що думали, що я так просто віддам вам все, що наша Юнта наскладала своєю непосильною працею! Звісно, я вимагаю! І буду відстоювати свої права в суді!

Роан не спішив відповідати. Він уважно подивився на Розу, вивчаючи її з ніг до голови. Потім перевів погляд на передню панель машини.

– Що ж, це ваше право. – так само спокійно, навіть дещо цинічно відповів він нарешті.

– Ясна річ, що моє право! – кліпала своїми великим очима Роза. – А то що думав, привести собі якусь фіфу і все. Я все знаю! І  знаю, що і як було. І ця машина…

– Мовчи! – гаркнув Роан. – Ця машина – подарунок. Так само і будинок. Він теж подарунок моїх батьків. Так само і гроші, котрі трачу так, як вважаю сам, мої. Я хотів тоді запропонувати не поганий варіант. Але ти паскуднице, вирішила мене нагріти! Так от, ти нічого не отримаєш! Знай це!

Роза широко відкрила рот аби щось сказати. Але не могла. Роан тим часом спокійно дивився в дзеркало заднього виду, потім перевів погляд на годинник. Був якраз обід. Часу в нього залишалося не так і багато. Треба було їхати на роботу.

– Спочатку я навіть думав віддати тобі квартиру, ту що на Садовій. Хоча вона і моя. Але я не скупий. Я дав би був тобі трохи грошей, всі речі, котрі залишилися від твоєї безголової тітки. До речі, вона останнім часом сильно підсіла на різного роду речовини і гру в карти. Тому довелося продати багато чого, навіть машину, аби покрити її борги. Але це дрібниці. Я би з цим не рахувався. Але ти хотіла мене подоїти! – Роан підняв голос. – Я цього не дозволю! Пішла геть з моєї машини! Ти не отримаєш ні копійки! Забирайся до біса!

Роза сиділа бліда як камінь. Вона не чекала такого від Роана Модестовича, «дурненького оленя», як висловлювалася завжди її тітка, на котрого треба лише добре натиснути і він подасться.

Чоловік, який сидів перед нею, був зовсім не схожим на оленя. І тим паче подаватися не спішив, від слова зовсім. Він був цілком спокійним. А це означало, що його прогнути не вдалося. Це була зовсім інша людина. Не та, що відповідала кілька днів тому на дзвінок.

Перед нею сидів цілком пристойний діловий мужчина, котрий спокійно і чітко формулював свої вимоги. Він повністю володів собою і ситуацією. Такого ані прогнути ані вивести з себе не було ні сили ні можливості. Це означало лише одне – кінець її шоу. Вона програла.