Кері Блек - Імперія обіцянок та гріхів, Кері Блек

— Ми… — коротко відповіла йому та наші губи зімкнулись, наче у прощальному поцілунку. 

Світло вибухнуло, сліпуче й гаряче, як саме сонце. Ударна хвиля вогню й руйнування розлетілась по залі, стираючи все навколо, знищуючи стіни, стелю, людей, минуле й майбутнє. Палац розсипався вщент під силою нашої магії.

А тоді — тиша.

Глуха, безмежна, всеохопна.

Я не чую нічого. Навіть власного дихання. Ніяких відлунь, ніяких криків чи вибухів. Лише порожнеча, що повільно розтікалася всередині мене.

Тіло… воно ніби зникло. Невагоме, відсторонене, як тінь, що загубила свого власника.

Та я знаю, Варіон тут поруч зі мною…

Ми разом у цьому вихорі у цій всеохоплюючій тиші. 

Моє життя пролітало, наче сон наяву. Я бачила своє народження. Стомлена мама тримала мене на руках і ніжно посміхалась, а поруч стояв батько, дивився на мене з вірою в те, що попереду, чекає на його доньку велике майбутнє.

Перед очима спливав той день, коли я вперше відчула силу вогню. Я була ще зовсім маленька й не розуміла, що це означає.

Потім прийшла сила перевтілення, без якої я вже не уявляла себе.

Я бачила, як у повітрі мерехтіли кинджали, які я кидала один за одним, і кожен раз вони влучали точно в ціль, навіть із заплющеними очима.

Стихія повітря завжди жила в мені, їй лише потрібен був час, щоб розгорітись і наповнити мене зсередини.

Темрява обіймала мене. Я не знала, стою я, лежу чи ширяю у порожнечі. Відчуття часу зникло — минула мить чи вічність, я не можу сказати.

Тільки безмежна тиша й порожнеча, що обіймала мене холодними, невидимими пальцями.