Кері Блек - Імперія обіцянок та гріхів, Кері Блек

Глава 55. Часом нам здається, що наш світ руйнується

“Часом нам здається, що наш світ руйнується… що втрачено все, що ми любили. Але ми мусимо триматися віри. Адже іноді, коли здається, що надії більше немає, відбувається диво.

Люди, яких ми любили, повертаються до нас. Біль, який здавався нестерпним, починає стихати. І неможливе стає можливим.”

 

Варіон переніс нас порталом за мить, до того, як стало пізно. Вогонь та руйнування не встигли нам зашкодити та в порталі ми пробули більше ніж потрібно і від цього відчуття ставало погано. Як фізично так і морально.

Я тримала Варіона за руку, відчувала тепло його долоні крізь холод попелу, що огортав нас. Переді мною — руїни. Там, де колись височів палац, тепер лише попіл і каміння, що досі диміли вогкістю згаслих вогнів. Повітря важке від диму та тиші. Люди, воїни, маги, мої близькі, стояли довкола, мов привиди серед цього попелища, спантеличені, розгублені, охоплені страхом і надією водночас.

Варіон стиснув мою руку сильніше й тихо промовив:

— Зараз вирішальний час.

Я робила крок уперед. Попіл здійнявся в повітря, кружляючи довкола, ніби сам світ затамував подих. Мої слова народжувались в грудях, як полум’я, що не можна стримати.

— Дивіться довкола, — мій голос луною рознісся  над руїнами, хтось підсилив його своєю магію, щоб мене почули усі в імперії. — Палац зруйновано. Більше немає трону, за який точилася ця війна. Немає імператорів та імператриць, чиї накази лунали над вашими головами, як вироки. Немає кайданів, якими вас тримали в страху. І немає барʼєрів.

Я обвела поглядом тих, хто слухав. Очі, повні болю й втрат, зустріли мої.

— Густав мертвий. Як і багато сміливих воїнів, що боролися сьогодні. Але їхня жертва не буде марною. Тому що віднині і назавжди — не буде імперії.

Хтось зітхнув, хтось затулив рот долонею, але я продовжила:

— Жоден народ більше не підкорятиметься чужій волі. Жоден правитель не змусить вас схилити голови. Кожне королівство відтепер буде жити власним життям, власними законами. Кожен із вас — господар своєї долі.

Вітер зірвав із землі попіл, закружлявши його у повітрі, ніби самі духи цього місця слухали мої слова. Я вдихнула глибоко й закінчила:

— Ми втратили багато зі всіх королівств, не важливо на чиїй вони були стороні. Але в цій втраті народжується щось нове. Не страх. Не підкорення. А свобода. І тепер — вона наша. Імперія понад усе? Ні! Відтепер кожен з вас понад усе!

Тиша зависла над руїнами. В деяких очах була радість, в деяких смуток та не розуміння, що робити далі. 

А потім, з далеких рядів, хтось вигукнув:

— Свобода!

І цей вигук підхопили інші. Спочатку несміливо, а потім усе гучніше, доки він не перетворився на грім сотень голосів, що зливалися в одне слово.

Свобода.

Із натовпу, що зібрався серед руїн, до нас прямували дві постаті. Амарія й Серія. Їхні кроки чутно навіть крізь шурхіт попелу, що стелився під ногами. Обидві трималися з гордою поставою, яка наче змушувала інших схиляти голови, але зараз у їхніх очах виблискувало щось інше — полегшення, приховане за звичним сарказмом.

Амарія відразу кинулася до мене в обійми вона щось не зрозуміле сказала, а потім знову обійняла міцно. 

— Ну що ж, — протягнула Амарія, відхилившись та оглядаючи руїни. — Здається, імперію таки добряче рознесло. Немає трону, немає проблеми?

— Точніше, немає імператора, немає війни, — додала Серія, перехилившись на бік Амарії й театрально зітхнувши. — Або це поки що.

Я тільки хмикнула, не маючи сили сперечатися. Переді мною — свобода, за яку ми боролися, й зараз я відчувала лише полегшення. Нарешті я обрала себе.

За ними з’явилися нові постаті. Аделія йшла поруч із Ліаном, що підтримував пораненого Каеля. Його обличчя було бліде, на одягу виднілися плями засохлої крові. Варіон, побачивши це, різко кинувся до нього, не чекаючи пояснень.

— Тримайся, — прошепотів Варіон, приклавши руки до Каелевої рани. Світло потекло з його долонь, огортаючи рани, що почали поступово затягуватися. Каель важко видихнув, відкривши очі.

— Чорт, Ваше Величносте… — прохрипів він здивовано.

— Дякую, було б досить. Я не завжди латаю тих, хто грається у героїв, — відповів Варіон, допомагаючи йому стати на ноги.

— Дякую, — зніяковів Каель.

— Залиште трохи героїзму й для нас, — Ліан обтрусився й ледь посміхнувся до Варіона. — А то почнемо думати, що всі подвиги — це тільки ваша справа.

Ми ледь встигли посміхнутись, коли з-за руїн з’явилася ще одна знайома постать. Огнеріс. Його обличчя було змарнілим, заливав його попіл і кров, але найбільше мене вразила його рука — вкрита ранами, з неї струмувала кров, а два пальці були відірвані.

— Огнерісе! — я кинулася до нього, серце стислося від жаху. — Що сталося?

Варіон відразу спробував зцілити його, поклавши руки на рани, але після кількох спроб лише похитав головою.

— Пробач… Я зупинив кров, але не можу відновити те, чого вже немає.

Огнеріс тільки пирхнув і підняв руку.

— Нічого, зате тепер я можу ось так.

Він сконцентрувався, і з кінчиків його обпаленої руки спалахнуло полум’я, утворюючи дві довгі вогняні подоби пальців, що рухалися, наче справжні. Огнеріс підморгнув і раптом вистрілив з них у небо двома вогняними струменями, залишивши після себе запах гару та захоплені вигуки.

— Тепер, як на мене, стало тільки краще, — посміхнувся він. — Моя Шейла, точно оцінить.

Я не могла втриматися від посмішки, хоча серце все ще стискалося від побаченого.

Раптом із натовпу з’явився посланець.

— Вітаю, Ваші Величності, — схилився він перед нами усіма. — Король Люксорії, Ніфарес Тальмар, хотів бачити вас, Алісіє. І Варіона теж. Він приносить вибачення, що не прийшов сам, але потрібне зцілення. 

Я зітхнула й похитала головою.

— Це більше не мої проблеми, — сказала я, дивлячись на Варіона. — Йди сам.

Він на мить затримався, дивлячись на мене, але зрештою лише коротко кивнув і пішов за посланцем.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍