Сергій Бобрицький - Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький

– Я дивлюся, ви знайомі з нашим внутрішнім зверненням до голови клану, Вікторе. – Холодно посміхнулася мені голова відьом.

– О так. Алла тільки так і називала вас при мені. – Не знаю, навіщо я збрехав, але дуже хотілося. – А це моя дружина, Дар'я.

– Дуже приємно з вами познайомитись, Людмило. Ви виглядаєте, наче лісова богиня. – Я аж очманів від такого компліменту з вуст дружини.

– О, ви мені лестите, Дар'я. Куди такий старенькій, як я, до молодих і гарячих, на зразок вас. – Посмішка, адресована Даші, була набагато теплішою, ніж та, якою обдарували мене. Вони акуратно потиснули один одному руки – і Даша зайшлася в крику жахливого болю.

– Що ти робиш?! Відпусти її! – Заревів я, сам себе не впізнаючи. Даша, не припиняючи кричати, почала падати на землю. Я підхопив її, впавши разом із нею. Поклав її голову собі на коліна.

– Ніхто її не чіпав, це щось усередині неї! – Гаркнула Людмила, і я їй повірив. Вона виглядала розгубленою. Відьма із п'ятисотрічним досвідом! Мені потрібно було хоч якось угамувати біль дружини і зрозуміти, що діється.

– Даша, Даша, ПРОКИНЬСЯ! – Голос Грому не допоміг, вона немовби була в якомусь трансі і не переставала кричати від болю.

Я активував Очі на всю. За кілька секунд оглянувши всю місцеву територію Каргіних, я справді не побачив жодних зовнішніх факторів, що впливають на Дашу. А коли глянув на неї саму, то не стримав подиву.

– Дашо, що з тобою відбувається?! – Звісно, ​​вона мене не чула. Вона була зайнята переродженням. Тепер я ясно бачив, як її енергетика звичайної смертної людини стає енергетикою мага. І, напружуючи Очі до кривавих сліз, що двома доріжками потекли моїм обличчям, я побачив його. Легкий серпанок, невірний і невагомий, як передсвітанковий туман. Найтонший болотно-зелений флер, що тягнеться від усіх тутешніх будівель, кущів, дерев, каміння. Наче саме це місце, ця резиденція Каргіних, наповнювала Дашу силою, як єдиний організм. А буквально за мить від цього усвідомлення в цю систему вклинилися і самі відьми.

Крик моєї дружини посилився шумами по всій території маєтку. Молоді відьми падали навколішки і волали. Ті, хто більш досвідчений, просто намагалися встояти на ногах, хапаючись за все поспіль і скиглячи від болю. І тільки Алла з Людмилою просто зблідли і зчепили зуби, наче на їхні плечі впала невідома вага.

– Сестро! Це те, що я думаю? – Я ледве зміг розібрати цю фразу, сказану Аллою крізь стиснуті зуби.

– Гадаю, так. Вона таки зважилася на це.

– Хто зважився, на що ви, тварюки, знову зважилися?! – Я тримав на руках тремтячу, стогнучу від болю дружину і нічого не розумів, нічого не міг вдіяти. Спроби Голосом Грому прогнати цей чортовий туман теж ні до чого не привели.

– Це не ми… Це наша Мати. – Відповіла мені Людмила, хоч я і не сподівався на відповідь. – Прямо зараз ти спостерігаєш за тим, як з'являється Напівбогиня. Нехай і не по праву народження, але це, – тремтячою рукою голова Каргіних вказала на мою дружину і в очах відьми спалахнув фанатичний вогонь, – все одно найкраще, що траплялося з нами за останні п'ятсот років!

А далі Людмила немов перестала боротися з цим туманом. Страшенно закричавши, вона впала на землю. Сплеск енергії, який я потім відчув, був величезним. А разом із тим туман, що ущільнився, перестав терзати інших відьом, злетів угору над особняком, щоб за пару секунд закрутитися у вирву, ущільнитися – і списом пронизати моє кохання.

Я кричав, я бив Дашу по щоках. Вона не прокидалася. Відьми лежали на території маєтку тут і там. Я бачив, що всі вони живі, але знесилені. Зараз мені було начхати, адже я просто не міг побачити, що з Дашею. Вона дихала і явно була жива. Але до свідомості її не привела жодна з моїх спроб. Я кликав її Голосом, намагався проникнути в глибини її свідомості Очима на випадок, якщо вона стала заручником власного тіла. Але ні. Нічого всередині не бачив. Окрім темряви та рідкісних сполохів болотяної зелені. Тому я зрозумів, що мені просто блокують доступ до дружини.

– Слухай-но сюди, мотлох слов'янський! – Закричав я, відкинувши голову до неба – Якщо вона зараз не прокинеться, я присягаюсь усіма богами, що твої улюблені підлеглі жодних знань, заклять, таємниць та іншої фігні від мене більше ніколи не отримають! А я сам покладу все своє життя, обшукаю Очима кожен куточок цієї сраної планети, але знайду спосіб, як стерти тебе зі світобудови, ти мене зрозуміла?!!

– Диви, який грізний. Ну, боюся, боюся. Чого тільки кричати? – Я сильно здригнувся, бо сказала мені це… Даша. Точніше те, що сиділо всередині неї. На моїх руках все ще лежало тіло дружини, але керував ним зараз хтось інший. Хтось із очима з абсолютної темряви.

– Не хвилюйся, Очі Роду, нічого страшного з твоєю жінкою не сталося. І надалі, думаю, теж не станеться, скільки вже сили пожерла, бісова дівка. І моєї сили, й дочок моїх.

– Що тобі від неї треба, Яга?

– Та особисто від неї, може б і нічого. Мені від світу якось більше треба. Більше сильних дітей! Більше слави та подвигів Каргіним! Але, бачиш, щось не хочуть народжуватися потенційні Архонти в нас. Дівки заходилися посередніх магес з-під плаття діставать. Після Юленьки моєї так і не спромігся досі ніхто. – У голосі язичницької богині почулася неприкрита гіркота. – Ось і довелося ризикнути власною силою, ризикнути силами клану, та, як за старих часів, народити Напівбогиню. Нехай не зовсім природним шляхом вона вийде, та й навчити треба багато чому, але… Але це вже краще, ніж у багатьох, погодься? – Наприкінці цього спича карга підморгнула мені дашиним оком. Мене знову пересмикнуло.