Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

По площі туди-сюди ходили люди. Їй здавалося, що їх тисячі, і серед них десь загубився той, хто потрібен. Він шукає її, і не може знайти.

Або не шукає. Може, їй усе це наснилося? Може, вона спить?

Раптом з площі зірвалася вгору зграя голубів, голосно заплескаючи крилами. Цей звук змусив здригнутися і ніби переключив у голові якийсь тумблер. Кіра безпорадно оглянула площу, починаючи судомно хапати ротом повітря.

Він не прийде.

Тремтячими руками знову дістала телефон. Проковтнула ком, що став у горлі, і натиснула на кнопку виклику таксі. Чекати більше не можна було.

Наївна надія продовжувала стукати в грудях молоточком, але з кожною секундою все тихіше і тихіше. Може, він уже поряд? Може, він встигне?

Він, напевно, біжить їй назустріч. Він ось-ось прийде...

Кіра зморгнула сльози, що стали пеленою, в очах і глянула на телефон. У додатку відображалось, що водій прибуде за десять хвилин.

Навіть байдужа програма хотіла подарувати їй десять хвилин надії. Або десять хвилин життя для повільно вмираючої мрії. Серце боляче гуркотіло об ребра, ніби намагалося привести її до тями, відкрити їй очі, змусити зрозуміти очевидне.

Він не прийде.

Кіра більше не крутила головою на всі боки, не вдивлялася в далечінь вузьких вуличок, що вели до площі. Вона завмерла, опустивши плечі, дивлячись на одну точку, коли раптом до неї долинув тихий оклик.

- Кіра… - Прямо за спиною. Голос такий тихий і такий сумний, що надія, що повстала на мить, тут же померла.

Кіра повільно обернулася і побачила Ігоря, що стояв за метр від неї. Він не біг до неї назустріч - його дихання було рівним, рухи – неквапливими. У його руках нічого не було. Речі, за якими він поїхав, виявилися лише приводом, щоб піти. Він дивився на неї з болем в очах і таким нескінченним жалем, що більшого серце Кіри витримати вже не могло. Воно впало на сіру запилену плитку і розбилося вщент.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно