Денніс Ліхейн - Містична річка

— Дейве, я подарую тобі життя. Ти тільки скажи мені, навіщо ти її вбив. Тебе посадять у в’язницю, тут я тобі не брехатиму. Але ти житимеш. Ти дихатимеш.

Дейва опанувало таке могутнє почуття вдячності, що він мало не подякував уголос Богові. Він хотів би обняти Джиммі. Тридцять секунд тому він був сповнений найчорнішого розпачу. Він був готовий упасти навколішки й благати: «Джиммі, я не хочу вмирати. Я не готовий. Я не готовий покинути світ. Я не знаю, що там на мене чекає. Не думаю, що це рай. Не думаю, що там буде світло. Думаю, там буде темно й холодно, нескінченний тунель і нічого іншого. Як твоя дірка в корі планети, Джиме. І я не хочу перебувати сам-один у порожнечі, терпіти роки порожнечі, століття холоду, в якому плаватиме лише моє серце, саме-одне, саме-одне й саме-одне».

Але тепер він житиме. Якщо збреше. Якщо зціпить зуби й скаже Джиммі те, що той хоче почути. Його, мабуть, битимуть. Але він житиме. Він бачив це в очах Джиммі. Джиммі не брехун. Вовки повтікали, й перед ним залишився чоловік із ножем, який теж потребував завершення, чоловік, нестерпно придавлений тягарем незнання, який сумує за дочкою, до якої він уже ніколи не доторкнеться.

Я повернуся додому, до тебе, Селесто. Ми станемо добре жити. Я тобі обіцяю, більше не буде брехень. Не буде таємниць. Я мушу сказати цю останню брехню, найтяжчу брехню з мого брехливого життя, бо я не можу не сказати цієї своєї найтяжчої брехні. Хай краще він думає, що я вбив його дочку, аніж знає, чому я вбив того педофіла. Це добра брехня, Селесто. Вона допоможе мені купити нам життя.

— Скажи мені, — наполягав Джиммі.

Дейв відповів йому так близько до істини, як тільки міг:

— Я побачив її в барі «Мак-Ґіллз» тієї ночі, і вона нагадала мені про мрію, яку я завжди мав.

— І про що ж ти мріяв? — запитав Джиммі. Його обличчя скривилось, а голос тріснув.

— Про юність, — вимовив Дейв.

Джиммі похнюпив голову.

— Не пригадую, щоб я її мав, — сказав Дейв. — А Кейті була її втіленням, і я, либонь, не витримав.

Він тяжко страждав, кажучи це Джиммі, слова розривали йому душу, але Дейв хотів потрапити додому, дати лад у своїй голові, побачити свою родину, і якщо за це доведеться заплатити такою ціною, то нехай. Він хоче, щоб усе було гаразд. А коли справжнього вбивцю спіймають і засудять, Джиммі зрозуміє, на яку жертву йому, Дейвові, довелося піти.

— Якась моя частина, — промовив він, — так і не вилізла з того автомобіля, Джиме. Як ото ти сказав. Якийсь інший Дейв повернувся в своє оточення в Дейвовому одязі, але Дейвом він не був. Дейв досі сидить у тому підвалі. Розумієш?

Джиммі кивнув головою, а коли підняв голову, Дейв побачив, що очі в нього вологі й блискучі, сповнені співчуття, а може, й любові.

— То такою була твоя мрія? — прошепотів Джиммі.

— То була мрія, так, — сказав Дейв і відчув, як холод його брехні проник йому у шлунок і стає таким холодним, що спочатку він подумав, це від голоду, адже він спорожнив живіт від решток їжі в Містичну річку лише кілька хвилин тому. Проте це був інший холод, холод, якого він раніше ніколи не знав. Крижаний холод. Такий крижаний, що майже обпікав. Ні, він був гарячий. Він тепер палахкотів у його нижній частині й підіймався вгору до грудей, висмоктуючи з них повітря.

Куточком ока він побачив, як Вел Севідж підстрибнув у повітря й загорлав:

— Оце по-нашому! Оце те, що я тобі казав!

Він подивився в обличчя Джиммі, чиї губи рухалися надто повільно й надто швидко водночас:

— Ми поховаємо тут свої гріхи, Дейве. Ми їх відмиємо, — сказав він.

Дейв сів. Він побачив, як із нього витікає кров, і, коли він притулив долоню до живота, його пальці намацали розколину, яка перетинала йому тіло.

Він сказав:

— Ти мені збрехав.

Джиммі нахилився над ним.

— Що?

— Ти мені збрехав.

— Ти бачиш, його паскудні губи ворушаться, — сказав Вел. — Він ворушить губами.

— Я маю очі, Веле.

Дейв відчув, як над ним ковзнуло знання, і то було найбридкіше знання, яке будь-коли навідувало його. Воно було підле й байдуже. Воно було черстве й повідомляло йому одну істину: ти помираєш.

Я не можу ухилитися від цього. Не можу виблагати собі пощаду чи заховатися за своїми таємницями. Я не можу сподіватися на затримку, на співчуття. Співчуття від кого? Усім байдуже. Усім байдуже. Крім мене. Мені не байдуже. Та ще й як не байдуже. Бо це несправедливо. Я не зможу провалитися в цей тунель сам-один. Не виштовхуйте мене туди. Будь ласка, розбудіть мене. Я хочу пробудитися. Хочу відчути тебе, Селесто. Хочу відчути твої руки. Я не готовий.

Він спробував зосередити свій зір, коли Вел подав Джиммі якусь річ і Джиммі притулив її Дейвові до лоба. Вона була холодна. Вона була холодним кільцем, вона обіцяла принести йому полегкість, пригасити полум’я, що спалювало йому тіло.

Стривай! Ні! Ні, Джиммі! Я знаю, що це таке. Я спроможний побачити спусковий гачок. Не стріляй, не стріляй, не стріляй! Подивись на мене. Побач мене. Не роби цього. Будь ласка. Якщо ти відвезеш мене до лікарні, я одужаю. Вони мене вилікують. О Боже, Джиммі, не роби цього своїм пальцем, не роби! Я набрехав, не виштовхуй мене з цього світу, будь ласка, я не готовий прийняти кулю в свій мозок! Ніхто до цього не готовий! Ніхто! Не роби цього, Джиммі!

Джиммі опустив пістолет.

Дякую тобі, сказав Дейв. Дякую тобі, дякую.

Дейв ліг на спину й побачив смуги світла, які ковзали по дну моста, пробиваючись крізь чорноту ночі, палаючи. Дякую тобі, Джиммі. Тепер я буду хорошим чоловіком. Ти навчив мене чогось. Ти навчив. І я скажу тобі, чого саме ти мене навчив, коли я зможу вдихнути повітря. Я стану хорошим батьком. Я стану хорошим чоловіком для своєї дружини. Я обіцяю. Я присягаюся…

Вел промовив:

— Отже, окей. Справу зроблено.

Джиммі подивився на тіло Дейва, на розколину, яку він прорізав у його животі й грудях, на дірку від кулі, яку він прострелив у його лобі. Він скинув