Денніс Ліхейн - Містична річка

свої черевики й зняв піджак. Потім скинув светра з високим коміром і штани хакі, які він забруднив Дейвовою кров’ю. Зняв і нейлоновий тренувальний костюм, який був на ньому, й доклав його до купи біля Дейвового тіла, залишившись у футболці та джинсах. Він чув, як Вел накладає в човна Г’юї шлакоблоки та важкий ланцюг. Потім Вел повернувся з великим зеленим мішком на сміття, витяг з нього черевики й кинув Джиммі. Той взув їх і перевірив, чи немає крові на футболці та джинсах. Крові не було, вона не просочилася крізь верхній одяг. Навіть тренувальний костюм був майже чистий.

Він став навколішки біля Вела й запхав свій одяг у мішок. А тоді взяв свій ніж і пістолет, вийшов на край причалу й пожбурив їх один за одним на середину Містичної річки. Він міг покласти їх у мішок разом зі своїм одягом і скинути їх із човна згодом разом із тілом Дейва, але з якоїсь причини йому треба було зробити це негайно, перевірити рух своєї руки, коли вона вистрелила в повітря, і зброя закрутилася спіраллю, полетіла по дугоподібній траєкторії та пішла під воду з тихим плюскотом.

Він став навколішки й заглянув у воду. Дейвова блювотина давно попливла геть, і Джиммі опустив руки в річку, досить брудну й маслянисту, та відмив їх від крові Дейва. Іноді у своїх сновидіннях він робив те саме — мив свої руки у воді Містичної річки, — коли голова Правильного Рея Гарріса виринала з води й дивилася на нього.

Правильний Рей завжди казав те саме:

— Ти не можеш випередити потяг.

І Джиммі збентежено відповідав:

— Ніхто не може, Рею.

Правильний Рей, знову поринаючи, усміхався.

— А ти насамперед

Джиммі бачив ці сновидіння протягом тринадцяти років — тринадцять років голова Рея коливалася на хвилях, а він і досі не знав, що той, у біса, хотів йому цим сказати.

27

Кого ти любиш?

Коли Бренден повернувся додому, матері вже не було, вона пішла на розіграш лотереї «Бінґо», лишивши записку: «Курка в холодильнику. Рада, що в тебе все гаразд. Але не перетворюй це на звичку».

Бренден заглянув у свою та Реєву кімнату, але Рея також не було вдома. Бренден узяв на кухні стілець і поставив його перед коморою. Він став на стілець, і той перехилився ліворуч, на той бік, з якого бракувало одного гвинта. Він подивився на дошку стелі й побачив на ній відбитки пальців на пилюці. Раптом повітря перед його очима сколихнулося й замиготіло чорними крапками. Він притиснув праву долоню до дошки й злегка її підняв. Потім опустив руку, витер її об штани й зробив кілька вдихів.

Існують речі, на які ти не хочеш знати відповіді. Бренден ніколи не мав бажання зустрітися зі своїм батьком, коли став дорослим: він не хотів побачити батькове обличчя й зрозуміти, як легко той пережив розлуку з родиною. Він ніколи не розпитував Кейті про її колишніх залицяльників, навіть про Боббі О’Доннела, бо не хотів уявити, як вона лежить на комусь іншому, цілуючи його так, як вона цілувала Брендена.

Бренден знав також правду про істину. У багатьох випадках усе зводилося до того, щоб подумати, чи хочеш ти дивитися їй у вічі, а чи волієш жити в комфортному незнанні або в брехні. А незнання чи брехню часто недооцінюють. Більшість людей, яких Бренден знав, не могла прожити й дня без незнання, прикрашеного брехнею.

Але цій істині він мусив подивитись у вічі. Адже він уже подивився їй у вічі в камері попереднього ув’язнення, й вона пронизала його, як куля, й засіла у нього в шлунку. Вона не вийшла назовні, а це означало, що він не зможе заховатися від неї, не зможе переконати себе, що її ніколи не існувало. Незнання тут не було можливе. Брехня б тут теж не допомогла.

— Прокляття, — сказав Бренден.

Він відсунув дошку вбік і засунув руку в темряву, доторкаючись пальцями до скіпок і більшої кількості пилюки, але не до пістолета. Він мацав там ще з хвилину, хоч і знав, що зброя зникла. Батькового пістолета не було там, де він мав бути. Він був на волі у світі, й він убив Кейті.

Бренден поставив дошку на місце. Знайшов ганчірку й витер згустки пилюки, що нападали на підлогу, а стілець відніс назад на кухню. Він відчував потребу бути точним у своїх рухах. Це було важливо для того, щоб зберегти спокій. Він налив собі склянку помаранчевого соку й поставив її на стіл. Далі сів на стілець із розхитаною ніжкою і сів так, щоб дивитися на двері в центрі помешкання. Він випив трохи свого соку й став чекати Рея.

— Поглянь на це, — сказав Шон, дістаючи з ящика латентні знімки відбитків пальців і кладучи їх перед Вайті. — Цей найчіткіший, який вони зняли на дверях. Він маленький, бо належить дитині.

Вайті промовив:

— Стара леді Прайор чула, як двоє хлопчаків гралися на вулиці, перед тим як автомобіль Кейті на щось наїхав. Вони гралися хокейними ключками, сказала вона.

— Вона сказала, що чула, як Кейті сказала: «Привіт». Можливо, то була не Кейті. Голос малої дитини може пролунати, як жіночий голос. І не дивно, що немає слідів. Скільки вони важили — по сто фунтів?

— Ти впізнаєш голос цього хлопчака?

— Схожий на голос Джонні О’Ші.

Вайті кивнув.

— Другий хлопчак не сказав нічого.

— Бо він німий і нічого говорити не може, — нагадав Шон.

— Привіт, Рею, — сказав Бренден, коли двоє хлопчаків увійшли до помешкання.

Рей кивнув головою. Джонні О’Ші махнув рукою. Вони попрямували до спальні.

— Рею, підійди, будь ласка.

Рей подивився на Джонні.

— Лише на секунду, Рею. Я хочу дещо запитати в тебе.

Рей обернувся, а Джонні О’Ші поставив долі спортивну сумку, яку ніс, і сів на краєчок ліжка місіс Гарріс. Рей перетнув невеличку залу, увійшов на кухню й, простягши свої руки, подивився на брата, ніби запитуючи: «Чого тобі?»

Бренден підчепив ногою стілець, витяг його з-під столу й кивнув на нього.

Голова Рея смикнулася, коли він відчув носом щось у повітрі, запах, якого він не любив. Він подивився на стілець. Подивився на Брендена.

І просигналив знаками:

— Що я такого зробив?

— Це ти мені скажи, — мовив Бренден.

— Я не вчинив нічого поганого.