Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

радянській зоні, перебував під спільною окупацією. Західні союзники оголосили намір запровадити у підконтрольних їм зонах нову німецьку валюту, дойчмарку. СРСР розпочав блокаду західного Берліна з очевидною метою змусити мешканців міста прийняти радянське постачання, а отже, змиритися з радянським контролем над їхнім суспільством. Тоді американці почали постачати ізольоване місто з повітря, що, на думку Москви, було неможливим. У травні 1949 року росіянам довелося припинити блокаду. Американці разом із британцями довели свою спроможність щодня постачати тонни продуктів. Сама ця дія виставила напоказ добру волю, багатство й силу. Із початком Холодної війни Америці та американцям вдалося зробити щось недосяжне, порівняно з попередніми супротивників Москви, — представити універсальну і привабливу картину життя. Звісно, можна було встановлювати зв’язки між американцями й нацистами як членами одного і того ж реакційного «табору», але євреям (і, звісно, не лише їм) важко було б сприйняти таку асоціацію на віру.

Радянських євреїв називали також «сіоністами», у тому сенсі, що вони могли надати перевагу єврейській національній державі Ізраїлю над їхньою батьківщиною, Радянським Союзом. Повоєнний Ізраїль, так само, як довоєнна Польща, Латвія чи Фінляндія, був національною державою, що могла будити лояльність діаспорної національної групи в межах Радянського Союзу. У міжвоєнний час радянська політика спершу намагалася підтримувати культурний розвиток усіх національностей, однак згодом різко повернула проти низки національних меншин, як-то поляків, латвійців і фінів. Радянський Союз міг запропонувати євреям (і всім іншим групам) освіту та асиміляцію. Але що, як після створення Ізраїлю і тріумфу Сполучених Штатів ці освічені радянські євреї побачать кращу альтернативу деінде?

Тією мірою, що (на думку росіян) Ізраїль вважався сателітом Америки, радянський єврей міг здаватися водночас «безродним космополітом» і «сіоністом». Єврей, що його вабила Америка, міг підтримати і нового американського клієнта. Єврей, якого вабив Ізраїль, підтримував і нового його патрона. У кожному разі, радянські євреї переставали бути надійними громадянами Радянського Союзу. Можливо, саме так думав Сталін.

Коли єврейськість і зв’язки євреїв зі Сполученими Штатами стали підозрілими, голова МҐБ Віктор Абакумов шукав способу перетворити колишніх діячів розпущеного Антифашистського комітету на агентів американського шпіонажу. У певному сенсі, це було просто. Комітет створено для того, щоб дати радянським євреям можливість промовляти до світового єврейства, тож його членів легко було назвати як єврейськими націоналістами, так і космополітами. Однак ця логіка не надавала приводу для акції масового терору за зразком національних операцій 1937–1938 років. Абакумов зустрів перешкоди нагорі. Без виразного схвалення Сталіна він не міг затягти у змову будь-яку зі справді значних єврейських постатей, а тим більше розпочати масову операцію.

У ході національних операцій 1937–1938 років жоден із членів політбюро не належав до якоїсь із національностей, яких ці операції стосувалися. Із будь-якою майбутньою єврейською операцією справи склалися б інакше. У 1949 році Лазар Каганович уже не був найближчим соратником Сталіна і його гаданим наступником, але все ще був членом радянського політбюро. Будь-які заяви про проникнення єврейських націоналістів у найвищі органи радянського керівництва (за аналогією з проникненням у них польських націоналістів у 1937–1938 роках) почалися б з Кагановича. Сталін відмовився дати дозвіл на слідство щодо Кагановича, єдиного єврея в політбюро. У цей час із 210 повних членів та кандидатів на членство у центральному комітеті радянської комуністичної партії п’ятеро були євреями. Жоден із них не потрапив під слідство.

Абакумові пошуки єврейських шпигунів зрештою досягли родин членів політбюро. Поліну Жемчужину, дружину Молотова, заарештовано у січні 1949 року. Вона відкидала звинувачення у зраді. Молотов вдався до свого єдиного бунтівного акту, коли утримався від голосування щодо засудження його дружини. Однак згодом він вибачився: «Я визнаю гіркий жаль через те, що не перешкодив Жемчужиній — дуже дорогій для мене особі — вчинити помилки і встановити зв’язки з антирадянськими єврейськими націоналістами на кшталт Міхоельса». Наступного дня її заарештовано. Жемчужину засудили до примусової праці, а Молотов розлучився з нею. Вона провела п’ять років на засланні в Казахстані, серед куркулів — людей, до депортації яких у 30-х роках доклався її чоловік. Вони, вочевидь, допомогли їй уціліти. Зі свого боку, Молотов втратив посаду комісара закордонних справ. На цю посаду його призначено у 1939 році — частково через те, що (на відміну від свого попередника Литвинова) він не був євреєм, а Сталінові на той час потрібен був хтось, із ким не відмовився б вести переговори Гітлер. Посаду свою він втратив у 1949 році, принаймні почасти через те, що його дружина була єврейкою[704].

Люди, що опинилися під слідством, не виказували особливого бажання з ним співпрацювати. Коли у травні 1952 року нарешті дійшло до суду над 14 більш чи менш невідомими радянськими євреями, розпочався нетиповий юридичний безлад. Лише двоє зі звинувачених зізналися у всіх злочинах, що їм приписували під час слідства; інші визнали лише частину звинувачень, або ж заперечували їх усі. Тоді, на самому суді, усі до одного стверджували свою невинність. Зрештою, співпрацювати відмовився навіть Іцик Фефер, що від самого початку справи був поліційним інформатором, а на суді виступав як свідок звинувачення. 13 із 14 обвинувачених у серпні 1952 року засуджено на смерть і страчено. Хоча судовий процес створив прецедент для страти євреїв за шпигунську діяльність на користь американців, великої політичної цінності він не мав. Люди під судом були занадто мало відомими, щоб збудити значний інтерес, а поведінка їхня не пасувала для показового процесу[705].

Якщо Сталін і справді хотів гучної єврейської справи, то шукати треба було деінде.

Багатообіцяючим місцем для початку показового антисемітського процесу видавалася комуністична Польща — та, зрештою, процесу не відбулося. Єврейське питання у Варшаві було ще більш делікатним, ніж у Москві. Перед війною в Польщі жили понад 3 мільйони євреїв. На 1948 рік вона перетворилася на гомогенічну етнічно польську державу під правлінням комуністів, частина з яких мала єврейське походження. Поляків скооптувала колишня німецька власність на заході й колишня єврейська власність у містах — у польській мові з’явилися слова, що означали «колись німецьке» і «колись єврейське» у стосунку до власності. Але тоді, як українців і німців депортували геть із комуністичної Польщі, сталося так, що євреїв — близько 100 тисяч осіб із Радянського Союзу — депортували до Польщі. Поляки не могли не завважити, що найвищі рівні комуністичної партії та безпекового апарату залишалися багатонаціональними, попри етнічні чистки в країні. Непропорційно велика частка очільників партії і таємної поліції мала єврейське походження.