Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

Часто євреї, що після війни вирішили залишитися в Польщі, були комуністами, що мали відчуття місійності й вірили в перетворення країни для загального добра[706].

Польща була центром єврейського життя в Європі протягом п’яти століть; тепер ця історія добігла кінця. Близько 90 % довоєнного єврейського населення Польщі загинуло під час війни. Більшість уцілілих польських євреїв покинули свої домівки в повоєнні роки. Чимало з них у жодному разі не могли повернутися до своїх домів, бо вони тепер перебували на території Радянського Союзу, який анексував східну Польщу. Радянська політика етнічних чисток передбачала, що українці, білоруси та литовці залишаться у радянських республіках, які носили їхні імена. Водночас євреї, як і поляки, мали потрапити до Польщі. Євреїв, які намагалися повернутися додому, часто зустрічали підозрою і насильством. Можливо, частина поляків також побоювалася, що євреї захочуть повернути собі втрачену за роки війни власність, оскільки поляки в той чи інший спосіб цю власність у них вкрали (нерідко після того, як знищено їхні власні домівки). Та євреїв часто переселяли у колишню німецьку Силезію, одну з «повернених територій», відібраних у Німеччини, де питання повернення власності не могло постати. Попри це, тут, як і в інших місцях на території повоєнної Польщі, євреї зазнавали стільки побоїв і погроз, що більшість уцілілих вирішили виїхати. Суттєво, звісно, що їм було куди податися — до Сполучених Штатів або Ізраїлю. Щоб потрапити до цих місць, польські євреї спершу вирушали до таборів переміщених осіб у Німеччині.

Добровільне переміщення вцілілих у Голокості до Німеччини відображало не лише меланхолійну іронію. Цей крок був також останнім відтинком подорожі, що виявляла ту жахливу політику, жертвами якої стали євреї і представники інших етнічних груп. Євреї в таборах переміщених осіб у Німеччині дуже часто походили із західної та центральної Польщі й були втікачами від німців 1939 року, або ж жертвами радянських депортацій до ҐУЛАҐу в 1940 році, які після повернення до повоєнної Польщі знайшли людей, що хотіли залишити собі їхню власність і покладали на них особисто провину за радянське правління. Бути євреєм у повоєнній Польщі було дуже небезпечно, хоч не більш небезпечно, ніж бути українцем, німцем, чи поляком у антикомуністичному підпіллі. Ці інші групи переважно воліли залишитися на рідній землі. Однак євреї мали особливу підставу відчувати непевність у власній країні: в окупованій Польщі щойно загинуло 3 мільйона євреїв.

Вихід польських євреїв до Ізраїлю та Сполучених Штатів зробив роль єврейських комуністів у польській політиці ще видимішою. Комуністичний режим Польщі зіткнувся з подвійною політичною перешкодою: режим цей не був національним режимом у геополітичному сенсі, оскільки залежав від підтримки Москви; не був він національним режимом також і в етнічному сенсі, оскільки частина важливих його представників були євреями (які, до того ж, перебули війну в Радянському Союзі)[707].

Польські комуністи єврейського походження могли мати владу в 1949 році завдяки міжнародній політиці початку Холодної війни. З причин, що не мали жодного стосунку до Польщі, а стосувалися ширшого розриву в межах комуністичного блоку, Сталіна влітку 1948 року більше непокоїв ризик націоналізму більшості, аніж ризик єврейського «космополітизму» чи «сіонізму».

Оскільки Сталін намагався скоординувати своїх нових комуністичних союзників і контролювати їх, то ідеологічна лінія Москви реагувала на добачену нелояльність у східній Європі. Як мусив завважити Сталін, очільникам комуністичних режимів було значно важче наслідувати радянську лінію, ніж очільникам радянських партій перед війною: тепер ці товариші все ж мусили правити. Власну ідеологічну лінію Сталін теж мусив підлаштовувати під реалії американської сили. Ці побоювання оприявнилися улітку 1948 року, тож занепокоєння щодо євреїв тимчасово відійшли на задній план. Такі обставини відіграли надзвичайно важливу роль для Польщі, оскільки дозволили комуністам єврейського походження захопити владу, а тоді запевнити, що показового антисемітського процесу не буде.

Улітку 1948 року головним клопотом Сталіна в східній Європі була комуністична Югославія. Комунізм у цій важливій балканській країні означав захоплення Радянським Союзом, але не залежність від радянської потуги. Очільник югославських комуністів і партизанів Тито (Йосип Броз) спромігся прийти до влади без радянської допомоги. Після війни Тито виявляв ознаки незалежної від Сталіна іноземної політики. Він говорив про балканську федерацію після того, як Сталін відмовився від цієї ідеї. Він підтримував комуністичних революціонерів у сусідній Греції — країні, яку Сталін вважав належною До американсько-британської сфери впливу. У своїй «доктрині», що її він проголосив у березні 1947 року, президент Гарі Труман дав зрозуміти, що американці готові вдатися до дій, щоб не допустити поширення комунізму в Греції. Сталіна більше цікавила стабілізація своїх здобутків у Європі, ніж продовження революційних пригод. Він, очевидно, вважав, що зможе скинути Тито й поставити на його місце більш податливе югославське керівництво[708].

Розрив між Сталіним і Тито справив вирішальний уплив на міжнародний комунізм. Незалежна поведінка Тито і виключення Югославії з Комінформу перетворили його на негативний зразок «національного комунізму». Між квітнем і вереснем 1948 року режими-сателіти Москви заохочували перейматися гаданою небезпекою націоналізму (мова партійної лінії називала її «правим відхиленням»), а не (єврейського) космополітизму («лівого відхилення»). Коли польський генеральний секретар Владислав Гомулка висловив заперечення щодо нової лінії, то наразив себе на звинувачення в національному «відхиленні». У червні 1948 року Андрій Жданов наказав польським комуністам скинути Гомулку. Член польського політбюро Якуб Берман погодився з тим, що польська партія потерпала від національного відхилення. У серпні Гомулку усунено з посади генерального секретаря. В останні дні місяця він мусив виголосити самокритичну заяву перед зборами центрального комітету польської партії[709].

Гомулка справді уособлював національний комунізм, і польські товариші єврейського походження, мабуть, мали слушність, що боялися його. Він не був євреєм (хоч мав дружину-єврейку) і вважався більш уважним до інтересів поляків-неєвреїв, ніж його товариші. На відміну від Якуба Бермана і низки інших значних комуністичних постатей, він упродовж війни залишався у Варшаві. Через це радянський провід у Москві знав його гірше, ніж його товаришів, що втекли до Радянського Союзу. Національні питання, безперечно, принесли йому зиск: він очолював етнічні чистки німців та українців і особисто взяв на себе відповідальність за поселення поляків у «повернених територіях» на заході. Він навіть виголосив перед центральним комітетом промову, в якій розкритикував певні традиційні течії польської лівиці за непропорційну увагу до євреїв.

Після падіння Гомулки йому на зміну прийшов тріумвірат із Болеслава Берута, Якуба Бермана та Гіларі Мінца (двоє останніх мали єврейське походження). Ця нова польська «трійка» прийшла до