Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

німецьке вторгнення. У 1939–1941 роках, коли Сталін з Гітлером були союзниками, ці євреї зазнали терору та депортацій у розширених межах Радянського Союзу. Тоді, коли союз між Сталіном і Гітлером було зламано, вони зазнали жахливого зіткнення з німецькими військами. Євреї, що населяли цей невеликий простір, складають понад чверть усіх жертв Голокосту.

Якщо сталінінстським уявленням про війну судилося перемогти, то той факт, що євреї були головними жертвами цієї війни, слід було забути. Так само забути слід було і про те, що Радянський Союз був союзником нацистської Німеччини, коли у 1939 році почалася війна, а також те, що Радянський Союз був не готовий до німецького нападу у 1941 році. Вбивство євреїв було не лише небажаним спогадом; воно будило інші небажані спогади. Про нього треба було забути.

Після Другої світової війни радянському керівництву було значно важче контролювати внутрішній світ своїх громадян. Попри те, що не переставав діяти апарат цензури, занадто велика кількість людей побачила життя за межами Радянського Союзу, щоб радянські норми могли здаватися єдиними нормами, або радянське життя — найкращим із можливих життів. Саму війну годі було помістити у межах вітчизни — чи то російської, чи радянської; вона зачепила занадто багато інших народів, а її наслідки сформували не просто країну, а світ. Зокрема заснування держави Ізраїль унеможливило радянську політичну амнезію стосовно долі євреїв. Навіть після Голокосту в Радянському Союзі мешкало більше євреїв, ніж у Палестині; однак національною батьківщиною євреїв мала стати саме Палестина. Національна держава євреїв — чи слід було її підтримувати як удар по британському імперіалізмові на Середньому Сході? Чи боятись як претендентку на лояльність серед радянських євреїв?[699]

Спершу радянський провід, видавалося, сподівався, що Ізраїль буде дружньою соціалістичною державою, і комуністичний блок підтримував країну так, як не міг її підтримувати будь-хто інший. У другій половині 1947 року близько 70 тисяч євреїв отримали дозвіл виїхати з Польщі до Ізраїлю. Багатьох із цих людей щойно переселили до Польщі з Радянського Союзу. Після того, як Організація Об’єднаних Націй визнала державу Ізраїль у травні 1948 року — СРСР голосував за, — на новостворену державу напали її сусіди. Зростаючі війська Ізраїлю стали до оборони — і в багатьох випадках очистили землі від арабів. Поляки провадили тренування для єврейських солдатів на власній території, а тоді відправляли їх до Палестини. Чехословаччина постачала зброю. Як завважив Артур Кестлер, постачання зброї «збудили серед євреїв почуття вдячності перед Радянським Союзом»[700].

Однак на кінець 1948 року Сталін вирішив, що євреї мають на радянську державу більший уплив, аніж росіяни на єврейську державу. У Москві й при дворі самого Сталіна можна було спостерігати спонтанні вияви приязні до Ізраїлю. Росіяни, схоже, обожнювали нового посла Ізраїлю Ґолду Мейр — уродженку Києва і вихованку Сполучених Штатів. Великі свята того року пройшли надзвичайно гучно. У день Рош Гашани у Москві відбулося найбільше публічне зібрання людей за останні двадцять років. У хоральній синагозі та навколо неї зібралося близько 10 тисяч євреїв. Коли пролунав звук шофара, а люди пообіцяли одне одному відсвяткувати «наступного року в Єрусалимі», запанувала ейфорія. Річниця більшовицької революції, 7 листопада 1948 року, припала на Дні Страху, між Рош Гашаною та Йом Кіпуром. Поліна Жемчужина, дружина комісара закордонних справ Вячеслава Молотова, зустріла того дня Ґолду Мейр і заохочувала її й далі відвідувати синагогу. Гірше було те, що Жемчужина говорила на їдиші — мові її батьків і батьків Мейр. У тих параноїдальних обставинах їдиш натякав на національну єдність євреїв, незалежно від кордонів. Катерина Ґорбман, дружина іншого члена політбюро, Климента Ворошилова, вигукнула: «Тепер у нас теж є своя батьківщина!»[701]

Наприкінці 1948 — на початку 1949 року громадське життя у Радянському Союзі звернуло в бік антисемітизму. Нову лінію непрямо, але відчутно впровадила Правда від 28 січня 1949 року. Кампанія засудження євреїв у всіх сферах професійного життя розпочалася зі статті про «непатріотичних театральних критиків», «носіїв бездержавного космополітизму». Правда самоочистилася від євреїв на початку березня. Із Червоної армії з ганьбою вигнано єврейських офіцерів, а з керівних посад комуністичної партії усунено єврейських діячів. Декілька десятків єврейських письменників, які творили під російськими літературними псевдонімами, побачили, як у дужках біля псевдонімів друкуються їхні справжні чи колишні імена. Єврейських письменників, що виявили зацікавлення до їдишемовної культури чи до німецького вбивства євреїв, заарештовано. Як згадував Ґросман, «у всьому СРСР складалося враження, що лише євреї крали й брали хабарі, лише євреї виявляли злочинну байдужість до страждань хворих і лише євреї публікували злісні чи погано написані книжки»[702].

У листопаді 1948 року офіційно розпущено Єврейський антифашистський комітет, а також заарештовано понад сотню єврейських письменників та діячів. Так, письменника Дера Ністера заарештовано у 1949 році. Він помер наступного року під арештом. Його роман Родинний Машбер містив візію, що видавалася пророчою, коли радянські практики почали збігатися з нацистськими прикладами: «перевантажений товарний поїзд із довгим рядом однакових червоних вагонів, чорні колеса крутяться, обертаються на тій самій швидкості й водночас здаються нерухомими». Євреї по цілому Радянському Союзові були в розпачі. МҐБ звітувало про побоювання євреїв радянської України, які розуміли, що політика ця напевно йде згори, і тривожилися тим, що «ніхто не знає, яких форм вона набере». Від завершення німецької окупації минуло лише п’ять років. Зрештою, минуло лише одинадцять років з часу завершення Великого терору[703].

Відтепер радянським євреям загрожували два епітети: «єврейські націоналісти» і «безродні космополіти». Хоча ці два звинувачення можуть здаватися навзаєм суперечливими (націоналіст — людина, що наголошує на своєму корінні), та в рамцях сталіністської логіки вони могли діяти разом. Євреї були «космополітами» через те, що їхня приязнь до радянської культури та російської мови була начебто нещирою. Від них не можна було чекати, що вони захищатимуть Радянський Союз чи російську націю від проникнення з боку різних течій із Заходу. Під цим оглядом євреїв іманентно вабили Сполучені Штати, куди (як, на думку Сталіна, думали євреї) можна виїхати і збагатитися. Промислова потужність Америки була очевидною для росіян, які депортували власне населення на студебекерівських автомобілях. Технологічна вищість (і проста безжальність) проявилася і під час завершення війни в Японії з атомним бомбардуванням Гірошіми та Нагасакі.

Сила Америки була відчутною і під час блокади Берліна у другій половині 1948 року. Німеччина досі перебувала під окупацією чотирьох переможних держав: СРСР, американців, британців і французів. Берлін, місто у