Джейн Лоурен - Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен

- А який термін?

- Уже чотири тижні.

- Боже, нарешті я дочекалася цього! Так, все, Крісу потрібна подружка. Ти маєш народити дівчинку! - наголосила Лія, - А, і ще - я тепер беру тебе під контроль. Адже я, супер розумна мамочка, яка вже пройшла цей важкий шлях під назвою "вагітність", і можу багато що підказати. Навіть на форумах можеш не питатися, а зразу у мене.

- Ясно, мені буде весело.

- Навіть не сумнівайся у цьому.

Після довгих годин у магазині одягу, я вибрала собі пару суконь і два купальники для жаркого клімату на морі. Дочекатися не можу.

- О, я найголовніше забула спитати: як відреагував майбутній татко? - запитала Лія, чітко дивлячись на дорогу.

- Татко ще навіть не догадується, - розгублено відповіла я.

- Як? Чому?!

Тільки я хотіла відповісти, як Лія мене перебила:

- Можеш нічого не казати, я це знаю... Вагітність - це ще плюс склероз.

- Та ні, не у цьому річ. Просто я не знаю, як йому про це сказати. Ми максимум тричі торкнулися теми дітей і вирішили, що коли це відбудеться - тоді й приймемо це. Але завагітніла я набагато скоріше, ніж ми планували.

- Ну і що? Ані, пройшло три роки з моменту вашого весілля. Повір, вам не те, що можна - вам треба дітей! - впевнено сказала подруга. - Уяви тільки, як ми будемо гуляти разом з нашими пупсами!

- А ти сама, як розповіла Адаму про це? - запитала я.

- Він сам догадався через мій токсикоз. Я в ці дні "дружила" лише з унітазом. Адам сам приніс мені тести. Він був такий щасливий, коли побачив ті дві смужки, - відповіла лагідно вона, згадуючи про свого чоловіка. - Аж хочеться ще раз завагітніти, щоби побачити цю реакцію знову.

- Нічого собі, і я б хотіла, щоби Дейв відреагував так, - промовила я, поклавши руку на свій живіт, ще досі не усвідомлюючи до кінця, що там розвивається нове життя.

Приїхавши до нашого будинку, я вирішила зайти до Лії у гості, адже Дейв й так цілими днями на роботі, а вдома самій сидіти нудно.

- Привіт, коханий. Сумував за мною? - запитала Лія, цілуючи Адама, який зустрічав нас у коридорі.

- Звісно. Дві години з малою дитиною, яка весь час хоче до матері - це пекло, - сказав жартома він, - Я бачу у нас гості. Привіт, Ані.

- Привіт, - дружньо відповіла я й обійняла друга.

- Крісе, дивись хто до нас прийшов! - весело сказала Лія, яка вже тримала на ручках маленького сина.

Після минулого аборту Лія все-таки змогла вдруге, без жодних проблем виносити та народити дитину. Тепер Адам і Лія мають синочка Крістіана, якому уже рочок і один місяць. 

- А ось і мій маленький племінник! Ану ходи до тітоньки, - радісно мовила я і взяла малого на руки, який дуже зрадів моєму приходу.

Подумати тільки... А вже скоро і я буду так тримати своє маля...

***

- Ані, ти спиш? - почувся голос, який линув з коридору.

Через декілька секунд двері спальні відчинилися і я розплющила очі.

- Ти чому ще не спиш? - запитав Дейв, сідаючи біля мене, а я ображено відвернулася від нього.

- Ей, що сталося? - знову поставив запитання він.

- Уже давно за північ. Де ти був, Паркер?

- Я ж казав, що на роботі мене затримають.

- Так довго?! - викрикнула я й, обернувшись, подивилась на нього.

- У мене багато роботи. А через те, що ми завтра летимо, мені треба доробити все.

- Щось я мало у це вірю, - сумно проговорила я.

- Будь ласка, не починай. Лягай спати, добре? Я ще посиджу на кухні, попрацюю, - відповів втомлено чоловік і, поцілувавши мене, вийшов із кімнати.

Я знову залишилася сама у ліжку. Скрутившись калачиком у холодному ліжку, я поклала руку на живіт. Коли мені сказати йому, коли він постійно у роботі? Може моя вагітність настала занадто швидко?..

***

Ранок почався з того, що мене почало нудити. Ніби у покарання за вчорашні думки.

- Прокляття, - прошепотіла я сама до себе, вкотре схилившись над раковиною.

Спустившись після свого теперішнього "ранкового ритуалу" на кухню, я побачила, як Дейв солодко спить за столом. Він навіть не приходив до спальні, щоби спати... Я тихо підійшла і поцілувала його у щоку, від чого він прокинувся.

- О, ти вже прокинулась? Вибач, я просто не зміг дійти до ліжка... - почав виправдовуватися він, але я його перебила.

- Дейве, перестань. Я все розумію, у тебе важка робота, - я втомлено посміхнулася і погладила його по волоссю.

- Ти не ображаєшся?

- Тепер ні.

- Ти золото, - промовив він і обійняв мене.

Я притиснулася до нього, вдихаючи його рідний запах. Поки у нас такий чуттєвий момент, я мушу розказати йому, що четвертий тиждень ношу нашу дитину під серцем.