Зигмунт Мілошевський - Безцінний

Далі все відбулося блискавично, і хоч згодом багато разів відтворював цю сцену, що тривала декілька секунд, так само, як і всі її свідки, не зміг ствердити, хто ж насправді завинив. В одному з інтерв’ю в нього вирвалося: «Польща». І це, мабуть, було найближче до правди.

23

Ліза Тольґфорс думала про Зоф’ю Лоренц, думала попри все й про Анатоля, але думала також про те, що якщо військові накладуть лапу на цю шкіряну течку, то вони ніколи не перестануть бути дичиною. До того ж їй було цікаво, яка історія багатолітньої давності може бути настільки важливою, щоб найпотужніша держава світу впала в істерію.

Забігла до туристичної бази й кинула течку на дерев’яний столик у буфеті, кам’яний ведмідь, який підтримував карниз каміна, здавалося, з цікавістю дивився на її різкі рухи. Відкрила течку й витягла стос пожовклих аркушів. Очікувала німецької, але, на її подив, усі документи були надруковані англійською, на багатьох стояла печатка американських федеральних служб. Більшість мали позначку «цілком таємно».

Пробігала поглядом чергові документи, виловлюючи з них найважливіші слова.

…у зв’язку з прогнозованим зростанням напруження на національному ґрунті в Європі…

…криптонім «Отруйне зерно»…

…запобіжні розвідницькі дії…

…дипломатії в цьому випадку не буде достатньо…

…постійний доступ до інформації…

…можлива участь Сполучених Штатів…

…унікальний розвиток в умовах глобального конфлікту…

…кошти не повинні відігравати ролі…

…п’ятдесят спеціально навчених агентів…

…з наймолодших літ…

…керувати подіями в Європі…

…схоже на те, що німці відіграють ключову роль…

…заміна фігурантами всієї родини в Ландшут…

…забезпечимо засоби і практичні навички, які дозволять швидко просуватися в структурах влади…

Нарешті зрозуміла, що означає цей непоказний стос пожовклих аркушів.

— Це неможливо, — прохрипіла сама до себе шведською. — Не вірю в це.

На мить її паралізував тягар відкритої правди і відповідальність за неї. Не уявляла, що робити далі. Подивилася навколо, до буфету саме зайшов Яромир зі своїм повним скарбів наплічником і доброзичливою усмішкою.

І раптом її переповнила безглузда впевненість, що саме цей чоловік і його наплічник її врятують. Пригадала, як у холі Кароль позичив у рудого молодика телефон, щоб знайти в інтернеті репродукцію Рафаеля.

— Телефон, — сказала, простягаючи руку.

На щастя, не ставив зайвих запитань, дістав з кишені телефон у міцному туристичному футлярі й подав його Лізі.

Шведка знала цю модель, раніше використовувала її переважно через одну, дуже корисну функцію. Усі зроблені знімки одразу пересилалися через інтернет на комп’ютер власника, що вирішувало проблему кабелів, синхронізації й усієї мороки з тим, щоб усі фотографії були в одному місці. У її випадку це також було додатковим запобіжником. Телефон був налаштований так, що в разі небезпеки чистила його вміст натисканням однієї кнопки — але тоді знімки вже давно були в безпеці у її комп’ютері.

Зайшла в налаштування, виставила всі необхідні опції, вибрала найбільшу з можливих роздільну здатність і почала фотографувати по вісім сторінок одночасно.

На сходах загримотіли військові берці.

24

Не дочекавшись відповіді, Гермод знизав плечима, встромив лижі в сніг і рушив до Анатоля, щоб припинити його страждання. Насвистував мелодію з «Мосту через річку Квай», яка з незрозумілих причин з’явилася в його голові. Йому здавалося, що вона підходить до сцени.

Коли Анатоль поліз до кишені, Гермод припинив насвистувати і завмер. А коли побачив, що саме польський командос тримає в тремтячій руці, знову усміхнувся. «Що за комедія, — подумав. — Добре, що виходжу на пенсію».

— Феєрверки? — спитав глузливо. — Ти серйозно?

Анатоль скривив обличчя в невиразній гримасі, яку важко було зрозуміти за таких значних ушкоджень. Відтак потер петарду об сірникову коробку й кинув у бік Гермода.

Навіть не долетіла, приземлилася за два метри від нього і коли за мить гуркотливо вибухнула, піднятий нею фонтан снігу видавався смішним і жалюгідним.

Гермод чекав. Чекав, поки відлуння звуку відіб’ється від усіх вершин, що оточували долину, й затихне.

Чекав довго.

— Усе? — запитав нарешті. — Чи в тебе є ще якісь штучні вогні?

Анатоль розвів руки на знак того, що ні, немає. Прикро йому.

Гермод кивнув головою й рушив у його бік, нема чого продовжувати цю обтяжливу мить.

І враз почув цей звук. Ніби хтось переламав рисовий хлібець. Крак. От тільки цей хлібець мав бути з кілометр завдовжки, бо «крак» тривав і тривав, цілі секунди, ніби й не мав скінчитися, свіжий звук накладався на відлуння попереднього, підсилюючи й модулюючи зловісний, неприродний тріск.

Урешті звук різко урвався і в горах запанувала неправдоподібна тиша, ніби вся долина затамувала подих.

А потім снігове поле задрижало, і сотні тисяч тонн снігу посунули вниз, набираючи швидкості.

25

Не міг з нею поїхати, але хотів нормально попрощатися, оскільки десь глибоко в душі розумів, що це, мабуть, останнє прощання. Стояв біля автомобіля, в одній руці тримав дошку з Рафаелем, у другій — холодну долоню Лоренц і, незважаючи на нетерплячий погляд рятувальника, не міг примусити себе її відпустити.

Чув звук гвинтокрила, що приземлився, але не бачив, що за його спиною, ще до того як машина торкнулася землі, з неї вискочило кілька солдатів. Двоє побігло до готелю, а двоє в його бік. Добігли якраз тієї миті, коли він урешті відпустив руку Зоф’ї, дверцята зачинились і швидка допомога рушила з місця.

— Пане Каролю Познанський, — радше ствердив, аніж запитав, один із солдатів. — Прем’єр на вас чекає.

Кароль брудно вилаявся, але пішов у бік гвинтокрила. І раптом пригадав, що не сказав рятувальникам про те, що у Зосі алергія на барбітурати.

Побіг за Ленд Ровером, який їхав досить повільно, наздогнав його й постукав у вікно пасажира. Вусатий рятувальник, який виглядав як загартований у боях сибірський ловець ведмедів, здивовано глянув на божевільного з великою дошкою під пахвою, але опустив вікно.

— У пацієнтки алергія!.. — вигукнув і урвав, адже цієї самої миті його шарпнув за плече солдат, який прагнув сумлінно виконати місію доправлення Кароля Познанського перед очі найповажнішого польського чиновника.

Кароль послизнувся на снігу, зафарбована Рафаелем дошка полетіла вгору. Юнак востаннє глянув на Кароля, на сонце, блакитне небо й на вусатого рятувальника і впав на вкрите снігом каміння.

Прямо під праве заднє колесо машини.

У цій битві не мав жодних шансів: потужний Дефендер важить три тонни, ширина кожного його колеса приблизно тридцять сантиметрів, до того ж усі колеса були густо обплетені сталевими ланцюгами, які давали змогу піднятися до бази на Калятівках. Коли колеса разом із ланцюгами вгризлися в портрет якраз у місці усмішки Юнака,