Зигмунт Мілошевський - Безцінний

він розпізнав, була чорна літера «R», намальована на дерев’яній скрині, що стояла на підлозі.

19

Самовпевненість його згубила. Коли складав план, не взяв до уваги однієї важливої обставини, а саме того, що особа, яка його переслідуватиме, може добре знати ці гори. Не з путівника, не з мапи і не з супутникових знімків. А з досвіду, оскільки провела тут багато літ і багато зим, навчаючись мандрувати, лазити по горах та їздити на лижах, і одночасно запам’ятовуючи всі стежки, короткі шляхи й траси — знову ж таки, це не було так складно, зрештою сам Гермод раніше зневажливо називав Татри парком.

Ґмітрук використав своє знання польських гір, і коли Гермод побачив, як Анатоль виходить із лісу, попервах відчув, як його проймає дрож від страху. Не через те, що міг померти, а через те, що його могли схопити і до кінця життя запроторити до польської в’язниці. У країні, де нужники в готелях знаходяться в коридорах, тюрми мають виглядати як гібрид гулагу з африканськими копальнями.

А потім зрозумів, що за Ґмітруком не стоїть загін командосів з автоматами напоготові.

Зрозумів, що коханець його колишньої — зомбі з криваво-синім млинцем замість обличчя, який ледве стоїть на ногах, — прийшов сюди сам.

Подумав, що польська романтична фантазія справді дивовижна, й широко усміхнувся.

20

Кароль стояв навколішки біля скрині, від емоцій і куряви в нього паморочилося в голові. Яромир і Ліза зайшли за ним через отвір, ліхтарик освітив пітьму. Роззирнувся. Невелике приміщення заповнювали щільно обмащені смолою рулони, що нагадували скручені килими. Точно, як описала Лоренц, — вистачило приміщення завбільшки з комірчину, щоб сховати, можливо, найцінніший скарб в історії мистецтва.

Провів пальцем по шару смоли, якою було замазано щілини скрині з літерою «R». Не мав особливого уявлення, як дістатися до її вмісту. Ця думка ще не заполонила його до кінця, коли Яромир, вибачливо посміхнувшись, витягнув зі свого наплічника і подав йому великий армійський ніж, страшний пристрій, схожий на знаряддя для патрання ведмедів.

Кароль глянув на ніж, глянув на скриню, на рулони під стінами приміщення і на одну невелику скриньку розміром коробки для взуття, старанно просмолену, мабуть, найстаранніше з усіх.

— Давай, — поквапила Ліза. — Нехай маємо це позаду.

Шведка мала слушність. Кароль Бознанський розітнув захисний шар смоли, наче чорний конверт, і дуже обережно підчепив кришку скрині з літерою «R» з кожного боку настільки, щоб цвяхи висунулися на кілька міліметрів. Потім зазирнув усередину, щоб пересвідчитися, що його дії не шкодять вмісту, і лише тоді енергійно розібрався з кришкою. Нарешті Яромир віддав ліхтарик Лізі, й вони разом підняли збиту з дощок накривку. Цвяхи висунулися до кінця.

Усередині лежало щось, загорнуте в лляне полотно.

Під полотном було щось, загорнуте у промаслений папір, ніби, величезна канапка, приготована дитині турботливою матір’ю на довгу дорогу.

Зняв один шар, другий і третій. Знав, що наступний шар останній. І саме тому не міг примусити себе його зняти. Просто не був до цього готовий, боявся, що його серце не витримає.

Насупив брови, коли почув дивний наростаючий гуркіт, невідомо чому подумав про землетрус. Але ні, це був гвинтокрил.

TOPR! Прилетіли по Зосю.

Глибоко зітхнув, що викликало черговий напад кашлю, а коли він минув, рішучим рухом відгорнув останній шар паперу.

І зустрівся віч-на-віч із Юнаком. Ренесансний фертик безтурботно і грайливо посміхався до нього, ніби хотів сказати: «Ку-ку!».

— Курва, чоловіче, — прохрипів Кароль забитими пилом голосовими зв’язками. — Якби ти знав…

— Дивно. — Яромир різко випростався.

Юнак не справив на нього абсолютно ніякого враження, з тим же успіхом могли відкрити для нього плакат до фільму Діснея, Кароль подумав, що це називається здоровим підходом.

— Що дивно?

— Це не гвинтокрил TOPR, я знаю той звук. Це щось інше, якась велика машина, транспортна або військова.

Кароль уважно подивився на Лізу. Це не віщувало нічого доброго.

21

Чоловіки стояли на відстані в кільканадцять метрів один від одного на крутому, вкритому снігом схилі. Від стіни лісу внизу їх відділяло кілька десятків метрів, від хребта вгорі — кількасот. Післяполудневе сонце забарвлювало сніг у помаранчевий колір, їхні постаті кидали довгі, здавалося, безкінечні тіні.

— Здавайся, — хотів сказати Анатоль, але з його уст вирвалися лише невиразні звуки й рожеві бульбашки кривавої слини.

Гермод розсміявся.

— Оскільки нас поєднує виняткова жінка, — врешті сказав він, — спільний інтерес і факт, що ми обидва вбивці, я дам тобі вибір. Як приятель приятелеві. Ти можеш бути застрелений, задушений або просто забитий до смерті. Звісно, напрошується останній варіант, бо цей процес уже розпочато, для мене це також було б найприємнішим рішенням, але ти на це не зважай. Твоя смерть, твій вибір.

Анатоль спробував розліпити губи, щоб видобути із себе зрозумілий звук. Біль був такий пронизливий, що повалив його на коліна, ніби величезна рука вдарила його у спину.

— Здохнеш, — прошепотів нарешті Анатоль, Гермод зрозумів це слово тільки тому, що в горах панувала ідеальна передвечірня тиша.

— Не думаю. — Гермод щиро засміявся. — То що? Вибираєш чи покладаєшся на мене?

Сонце наблизилося до хребта, світло з помаранчевого стало малиновим.

22

Перш ніж вийшли, розпоров ножем оболонку зі смоли на невеликій скриньці, відкрив її і витягнув ізсередини звичайну шкіряну течку. Таку звичайну, що могла б слугувати божкові бюрократії за атрибут, з яким був би представлений на святих іконах. Кинув течку Лізі, сам узяв Рафаеля під пахву й побіг до виходу, а потім хутко по снігу на Калятівки. Решта скарбу мала зачекати.

З боку міста над лісом летів великий військовий гвинтокрил, бачили біло-червону шахівницю Повітряних сил.

— Усі консерванти би тебе повбивати, — захекано сказала Ліза.

— Спокійно. Витримав п’ятсот років, від однієї пробіжки гірше йому не стане.

Біля туристичної бази стояла швидка допомога TOPR, зелений Ленд Ровер Дефендер. Рятувальники обережно спускалися сходами, штовхаючи ноші з тілом, прикритим помаранчевою ковдрою. Кароль побіг швидше й підскочив до Ленд Ровера в момент, коли вони ставили ноші в автомобіль.

— Жива? — видихнув до Зосі, нахиляючись до її блідого, аж прозорого обличчя, що виглядало з-під ковдри.

Не мала сили відповісти, лише м’яко усміхнулася до нього.

— Глянь, — високо підняв дошку з картиною Рафаеля, щоб вона могла її добре роздивитися. — Негідник у мене.

Якусь мить дивилася на Юнака, а потім повернула голову в його бік і прошепотіла:

— Мені потрібен ти.

Кароль ніколи потім не був впевнений, чи вона справді це сказала — нереально було розчути її шепіт крізь шум мотора машини й гуркіт гвинтокрила, що приземлявся, — чи просто вичитав за рухом