Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

Коли Канре побачила гостей перед головним входом до маєтку Престів, вона вчепилась у браслет мертвою хваткою. Ельбрах, одного разу обдурений нею, певна річ, чекав солодкої помсти. Що ж до Фрейріха, то спілкування з ним для Канре обмежилося фліртом в іскрах балу, проте після Жарракової оповіді вона сильно змінила свій погляд на алхіміка.

Вона багато разів повторювала собі все, що говоритиме гостям, — уночі напередодні зустрічі не спалось, адже Канре тільки повернулася з дороги й допізна обговорювала з Жарраком свою подорож та її результат. Опісля дівчина стримувала бажання піти до чоловікової спочивальні й згорнутися біля нього, бо тоді її затоплювали такі спокій і впевненість, що жоден Ельбрах не зміг би їх поруйнувати. Та вона втрималася-таки — в безпеці й затишку дуже легко задрімати, несвідомо діткнутися Жаррака і запустити біг смертоносного часу, дивлячись світлі сни. А Канре видавалося найгіршою дурницею згинути отак необачно.

Вона знала, що служки поміж себе подивовані тим, як це молодий господар і його жона, з вигляду такі залюблені одне в одного, все ж наполягли, аби мати дві різні спочивальні. Та служки, хоч як спокійно й тепло вона старалася до них звертатися, добре пам’ятали своє місце в домі й ніколи не говорили Канре вголос про свої здогади щодо негараздів молодого подружжя. Тим паче, вони й духом не чули, які ті негаразди насправді…

Зараз же вона спостерігала з вікна за тим, як гості, розглядаючи строгий фасад, котрий під час першого візиту відлякав і її саму, простують до дверей. Вона мала ще хвилину-дві, перш ніж настане час спуститися. Жаррак, якого не підвела проникливість, спершу запропонував Канре залишитися нагорі або й поїхати з дому того дня — до заміського будиночка Престів чи бодай до маестри Мерселлі на обід. Він запевняв, що зможе все облаштувати й сам. Та дівчина у відповідь зиркнула на нього тим поглядом, який чаротворець трактував собі так: «Не мели дурниць, любове моя», — і додала, що не пропустить цієї зустрічі, хай навіть дах палає і крокви тріщать.

Жаррак зазирнув за хвилину.

— Обітри руки, — нагадала Канре, котра примітила сліди порошків на його пальцях. — І я готова починати.

Чаротворець послухав її, тоді вклав дівчині в долоню тонку сріблисту нитку, яку вона обкрутила довкола вказівного пальця, мов довкола котушки. Мить — нитка зблиснула, а тоді злилася з багатим шиттям на рукавах сукні й мовби розтанула; але Канре знала, що вона там.

А тоді вони вдвох із Жарраком спустилися до великої зали з видом на сад, котрий улітку, безперечно, мав би тішити розсипами квітів, але зараз виглядав доволі скромно. Високі засклені двері та вікна впускали вдосталь світла, у каміні жевріло вогнище, на столику блищали бокали й карафка з вином. Гості вже чекали там, перемовляючись. Розслаблені, як видалося Канре, і спокійні, певні, що переможуть сьогодні.

Хоч дівчина і готувала себе до цієї зустрічі, та коли герцог Ельбрах позирнув на неї, здригнулась. І тут же відвела погляд, шукаючи на круглому столику біля вогню своє вишивання, мовби недбало покинуте тут.

— Доброго дня, маестро Прест, — герцог привітався першим, неґречно ігноруючи господаря дому й вичавлюючи з себе ту неприховану іронію, за котру Канре була ладна зацідити йому в обличчя віялом, як колись зробила пані Манно, коли Катлін приваландався на кухню п’янющий і спробував увіпхати пальці до свіжоспеченого пирога з ягодами. Щоправда, пані Манно вперіщила його праником, що було більш вагомим аргументом, ніж віяло. Тож Канре в цю мить стало гірко шкода, що високорідній не личить так чинити. Маестр Ельбрах точно жодного разу за життя не куштував праника — Канре не сумнівалася.

Втім, вона відповіла на вітання й милостиво подала руку для цілунку, очікуючи, що Фрейріх (за інших умов — сама харизма й галантність) вчинить так само. Це було важливою умовою. Спадкоємець віннського великого підійшов до неї, зміряв поглядом, далеким від того запалу, який опанував його на балу. Далі він схилився до простягнутої руки — срібна нитка діткнулася маестрової шкіри, і він сіпнувся, мов від ознобу, а тоді підвів погляд. Проте дівчина роздивлялася його з байдужістю. Нитка блиснула на пів миті. Канре обережно повела пальцем, розмотуючи коло за колом, оскільки Фрейріх тепер повернувся до Жаррака і натяг посильнішав, а незримий зв’язок не можна розривати. Але коли останнє коло впало з пальця, Канре стиснула нитку великим і вказівним. Далі — справа чару.

Коли обмін вітаннями, бездоганними, хоч їх ніхто не чув і не бачив, завершився, Жаррак запросив гостей до вогню й запропонував їм вина. Ельбрах вдоволено усміхнувся, проте енергійному Фрейріхові це не припало до вподоби.

— Прошу вас, панове, може, не будемо грати в ці ігри й влаштовувати показові виступи?

— Маестре Фрейріху, у клубі алхіміків вам дуже сподобалося грати в ігри. Тож поки ви в моєму домі, наполегливо раджу шанувати його правила і його мешканців, — відказав Жаррак.

— Справді, Віллю, — озвався Ельбрах, а його погляд і далі блукав лицем Канре. — Ми прибули сюди не як вороги і сподіваємося, що розмова вийде корисною для обох сторін.

Фрейріх буркнув щось, проте опустився в крісло.

Канре розправила вишивання на колінах і акуратно просилила нитки — спершу незриму срібну, а потім просту білу — у вушко голки й заклала перші стібки, поки Жаррак завів розмову. Нитка соталась — і жоден із чоловіків не зважав на вишивання в її руках.

Але нитка соталась, незрима для всіх, крім Канре, котра відчувала її натяг і підлаштовувала свої стібки під те, як плине розмова.

— Як бачите, ми володіємо достатньою інформацією, щоб позбавити вас спокою, — мовив Фрейріх, обережно оминаючи фрази на кшталт «позбавити вас життя», коли завершив оповідь про «Кару Альвіанні».

Ельбрах, який, на противагу супутникові, налягав на вино, тільки ввічливо усміхався й дозволяв балакучому Фрейріхові говорити, коли того розпитував Жаррак. Канре мовчки слухала оповідь, яку раз по раз переривав чаротворець, і зберігала таку тверду мовчанку й непроникність на лиці, що — була певна — пані Альвіанні та герцогиня