Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— Альтесштадт далеко. — Жаррак притлумив бажання опустити руку на артефакт, прикріплений до пояса. Жест буде зайвим, слів достатньо.

— Звісно. Та я сподіваюся, що ви бажаєте уникнути трагедії, й покладаюся на ваш гострий розум, котрий, як бачимо, допомагає чинити просто неймовірні речі, які йдуть всупереч зі… зі здоровим глуздом щонайменше.

— Ви поводитеся нерозумно, маестре Фрейріху, — завважив Жаррак. — Це все, що я можу сказати вам. Поспілкуємося згодом, бо справи не чекатимуть мене.

Він уперся обома руками в бильця крісла, воліючи підвестися різко й зграбно — це йому не вдалося, бо нова нога, нова нога… Та Жаррак однаково випростався й тепер, дивлячись на віннського маестра зверху вниз, відчув хвилю непевності. Ось він сидить тут, цей алхімік, осміхається, певний своєї переваги, певний того, що може одним влучним словом зруйнувати чуже життя. Бо він, трясця, дійсно може.

Але не зробить цього. Фрейріх і його супутник — ким би той не був — надто дорожать змогою отримати зілля чи його рецепт. Тож випускати з рук єдиний шанс здобути його — ні, не стануть.

Жаррак кивнув на прощання.

«Ти відпускаєш того, хто тримає в руках ключ до твоєї погибелі», — прохрипіло чудовисько всередині. Чудовиськові дуже хотілося розтовкти голову віннця просто об стільницю, почути хрускіт його кісток і побачити, як порсне кров, заливаючи цю самовпевнену посмішку, як розсиплються зуби, як зіскляніють очі…

«Не відпускаю його, — заперечив Жаррак. — Даю йому час усвідомити, що Прести не лякаються погроз і не грають за чужими правилами».

Уже надворі, вдихаючи на повні груди повітря, в якому дрижали дотики весни, Жаррак пригадав про другий лист, який надійшов від Ґрехамового сина з Альтесштадта й запрошував його на торги. Дуже вчасно.

Чаротворець задер голову і, перш ніж пірнути в півтемряву екіпажа, побачив мигцем Фрейріхове лице у вікні. Алхімік, до великої втіхи чаротворця, більше не посміхався. Здається, він почав усвідомлювати, у що вплутався. Принаймні Жаррак мав на це надію.

— Він знає, хто ти.

Чаротворець одразу ж розповів Канре про свою зустріч із віннцем. Аби вона була напоготові. Адже його самого заява алхіміка застала зненацька й змусила пережити не найприємніші миті, роздумуючи над тим, як вчинити.

— Я можу поїхати. Поїхати таємно — далеко звідси, кудись у провінції або й за межі Франу, не представляючись ніде твоїм іменем, — запропонувала Канре, поки перебирала всі варіанти відвести неприхильну долю від загрозливого кінця. — Можу загубитися так, що ніхто не знайде мене, хоч скільки шукатиме. І заберу порошок із собою. Якщо мене не буде тут, Фрейріхові не стане шляху кинути звинувачення проти тебе.

— Ні. — Жаррак важко опустився в крісло й розпрямив нову ногу, котра нічого не відчувала, а тому могла бути зручною підпорою для ноги справжньої, яка вимагала посидіти біля вогню. — Порошок цінний. Ти цінна. Тікати повсякчас — не вихід. Сонцесяйний прагне знищити послідовників квітки — і я допоможу йому в цьому.

— Але вони вже тут. Фрейріх та його супутник, — зауважила Канре. — І хто знає, чи загроза викриття не спонукає їх до поспішних дій?

— Твоя правда. — Жаррак кивнув, мружачи очі, бо вогонь у каміні сягнув вище, розсипаючи іскри довкола переламаного поліна. — Тому я хочу запросити їх у гості. Зачекаємо кілька днів, аби вони зрозуміли, що я не тремчу від погроз.

— Тоді я розпоряджуся приготувати гарний прийом для наших гостей. Чим іще тобі допомогти?

— Заперечуй. Якщо вони спробують — якщо ризикнуть у моєму домі — заговорити про це відверто чи обвинувачуватимуть тебе в порушенні закону, заперечуй усе. Я не знаю, якими облудними або чаротворчими методами вони можуть скористатись, але не дозволяй їм почути з твоїх вуст, що ти нижча. Ти — маестра Канре Прест. На цьому крапка.

— Гаразд. Та що ми зможемо протиставити їхньому обвинуваченню? Ти порушив найвищий закон — і я разом з тобою. Таке не щезне нікуди.

— Так. Але я певен: якщо це зазвучить на повен голос, знайдуться ті, хто в глибині душі почуватиме те саме.

Канре уявила це, але гірка посмішка набігла на її лице.

— І вони всі мовчатимуть, Жакку. Бо хочуть жити.

— До пори мовчатимуть. Та світ колись зміниться.

— Часом я думаю про те, що цей порошок… — Дівчина поклала руку на груди, де ланцюжок із підвіскою-зіркою пірнав у хвилі мережив. — Цей порошок міг би схитнути певність найвищих. Змусив би їх дійсно позирнути на землю. Змусив би відчути невсипущий страх, із яким доводиться жити нам… Я думаю: що, коли він опинився б у напоях гостей маестри Альвіанні? Чи у вині прихильників квітки? Чи самого Сонцесяйного?

— І що ж?

Жаррак подивився на Канре з очікуванням, мовби її відповідь мала прояснити йому щось дуже важливе.

— А нічого. — Дівчина вмостилась у кріслі біля каміна і сягнула по вино. — Тоді я згадую, що є різні вищі, Жакку. Є і здатні на добрість. Думаю, що світ не змінити, коли просто вбивати всіх, хто не до смаку, хто мислить по-іншому чи не розуміє моїх поглядів. Мені здається, що зміна має прийти інакше, ніж через цей порошок.

— Згоден, — кивнув чаротворець. — Тим паче, ті, хто так мріє допастися до нього, явно діятимуть у своїх інтересах.

— Звісно. Ох, якби ти почув ті їхні розмови, ту їхню неприязнь до чаротворців, мовби геть усі алхіміки — страшенно упосліджені та зневажені! Я раніше ніколи не могла й помислити, що між високорідними може палати стільки прихованої злості… Та погляньмо на те, що чекає нас: двоє віннців прийдуть сюди. Що вчинимо?

— Правосуддя. Але спершу я потребую допомоги в одній справі, котра теж не може чекати. Треба, щоб ти негайно поїхала до Вінну і привезла мені дещо. Тут ідеться не про одне життя, тому я не можу довіритися нікому більше. Ти мусиш придбати шалено дорогі баночки, які за три дні виставлять на закриті торги як