Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— Тільки в разі, коли це зізнання від таємничого прихильника, — усміхнулася Канре, згадуючи розмови, підслухані в блакитній залі дому маестри Альвіанні, де її подруги мали звичку виливати душу, пропорційно до кількості спожитого вина та вузькості товариства.

Клуб алхіміків в Івеліні відвоював собі розкішний дім біля центрального собору. Вікна його виходили на річку, заспокійливу й ніжну в будь-яку пору. Жаррак не навідувався сюди давно: порошки замовляв ще вдома, в Альтесштадті. Дитячі візити в супроводі батька з братами залишили йому невиразні спогади про дерев’яні панелі на стінах зали прийомів, рипучі двері й арки під високими стелями.

На прохання залишити свій артефакт при вході, як вимагають правила клубу, Жаррак уперше назвав свою нову посаду. Королівський чаротворець міг порушувати ці правила і багато інших. Він волів би не робити цього, та недавній досвід зустрічі в Альтесштадті, коли йому ледь не проламали череп, навчив мати більше нахабства, коли йшлося про збереження свого життя й здоров’я.

Тож Жаррак і керівник клубу, який на прохання охорони вийшов зустріти впертого гостя, зійшлися на тому, що королівський чаротворець має лише сховати свій артефакт і не видобувати його в приміщенні. Він зробив це, відчуваючи одразу, як озивається нога, позбавлена підпори. Йому дуже не подобалося кульгати під допитливими поглядами зусібіч.

— Маестре Престе! — Гість, що чекав його, підвівся привітатись, сяючи усмішкою сліпуче, як золочена гілка над шпилями храму надворі. — Щиро радий привітати з новою посадою. Слава випереджає вас, та зізнаюся, я й не мав сумнівів, що найкраще місце для Преста — в Івеліні.

— Вдячний, — просипів Жаррак, — за увагу до мого місця. Але маю певність, що ви подолали дорогу з Альтесштадта не для того, щоб розсипатись у вітаннях, маестре Фрейріху. Чи не так?

Вілль Фрейріх барабанив по стільниці, поки не принесли вина та фруктів. Тоді він допався неспокійними пальцями до суланнських помаранчів, несподівано яскравих на тлі бляклої ранньовесняної днини.

— Якщо ви так старанно приховували свій візит, що надіслали мені листа без підпису, то хіба не могли обрати для нашої зустрічі більш усамітнене місце? — поцікавився Жаррак, щойно їм налили вина й залишили наодинці.

— Я не маю чого приховувати, — маестрові очі блиснули. — І хіба можна втратити нагоду помилуватися видом на цю прегарну річку?

— У вас удома є не гірша річка, маестре Віллю.

— Вам говорили вже, що ваш характер надміру прямолінійний і неприязний?

— Так. Більшість із тих, хто дозволив собі відкрити ці сторони мого характеру, вже нічого не говорять.

Фрейріх ковтнув вина.

— Нам з вами буде про що поспілкуватися, запевняю.

— В Альтесштадті ви теж запевняли мене в цьому. Опісля я ледь не збувся артефакта і голови.

— Я б волів не проводити паралелей між цими подіями і нашою зустріччю.

Жаррак хмикнув. Він знав про зв’язок гостя з прихильниками квітки. А Фрейріх знав про його дотичність до справи. І все ж стіни клубу алхіміків спонукали до тихої, на позір приязної розмови.

Віннець заговорив далі: про дорогу, про новини Альтесштадта. А от розпитування про Нансін Жаррак обрубав не в міру різко.

— Ми з супутником завітали до Івеліна, сподіваючись знайти порозуміння з вами щодо питання, яке не змогли розв’язати під час вашого недавнього візиту до Альтесштадта, — мовив Вілль.

— Боюся, не маю змоги та часу вам підсобити. Я щойно поховав усю сім’ю.

— І тут же створили нову, якщо не помиляюся. Що ж до вашого батька та братів — це страшна трагедія. Втім, маестре Престе, хтозна — можливо, вдасться уникнути іншої трагедії, якщо посприяєте нам. Бачте, мій супутник певен, що порошок, який становить для нас дещицю інтересу, залишився не лише в шановного маестра Айнфрада, нехай святяться йому небесні сади. Ми маємо підстави вважати, що він тепер у самому серці Франу. Допоможіть відшукати його. — Алхімік і далі посміхався.

— Я не маю ні можливості, ні бажання слідувати за вашою примарою, — відказав Жаррак, поплескуючи по гладенькій новій нозі. — Як бачите, я позбувся змоги швидко бігати. Зате набув нового статусу й численних обов’язків.

Посмішка Фрейріха не змінилась, і на мить Жарракові здалося, що вона приклеєна до його лиця. Він пригадав гравюри в книгах про древній театр та маски з одним видом емоцій на них, які мали точно передавати роль актора.

— Але вам і не доведеться вирушати далеко, — стишив голос алхімік. — Порошок опинився — незбагненним дивом — в особи, котра ввела в оману багатьох, надто багатьох. Та ми з супутником змогли дізнатися, хто ховається під її численними іменами та змінними лицями. Зараз, коли вам цікаво, її ім’я — маестра Прест.

Фрейріх замовк, переможно посміхаючись і слідкуючи за Жарраковою реакцією. Чаротворець знав, що аура його може озватися, проте роки спілкування з батьком навчили напускати на себе лід. І зараз крига затягла всі емоції, лишаючи на задньому плані порив хапнути артефакт, убити Фрейріха одним ударом і побігти (якби ще він міг побігти!) просто додому. Та алхімік не дурень, знає, що нема сенсу погрожувати маестрі в її власному домі, як і нема користі в тому, щоб робити Преста довічним ворогом. Бо нічого, крім довічного ворога, віннець не отримає, варто йому зачепити Канре.

— Маестре Фрейріху, — відказав Жаррак поволі, зважуючи міру загрози у своєму тоні, — слова, які ви дозволили собі — смію сподіватися, з необізнаності — про мою дружину, ображають честь великого дому Престів.

— Справді? — Алхімік роблено округлив очі. — Дивно. А я був вирішив, що вашу честь вельми важко чимось образити, з огляду на відкриття, які ми з супутником здійснили.

— Ви звертаєтеся до королівського чаротворця в серці Івеліна, — посміхнувся Жаррак, згадуючи основне правило перемовин: хто перший зірвався, той програв. — Тож раджу вам гарно обдумувати свої слова.

— Я лише сподіваюся на вашу милість. Адже на що ще сподіватися спадкоємцеві великого дому, в якого за спиною стільки ж могутньої підтримки, вікове