Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— Якби Ґрехама не вбили… — Чаротворець розрізав конверт від матері. — Він би прислужився нашій справі.

— Хіба не краще, щоб це був франець? — Канре підхопила лист, який вислизнув із конверта, і простягла його Жарракові.

— Так-то так, — кивнув той із запалом. — Проте віннця можна виставити хоч яким високим паном, ще він міг би й прикинутися, що має дотик до тієї спілки прихильників оливети й стикався з ними наживо. А хто із франців може похвалитися таким? А ніхто!.. І що ж пише матінка?

Чаротворець двічі вдарив артефакт ребром долоні, розмашисто провів ним над листом матері, обплітаючи срібними нитками весь аркуш, а тоді надрізав усе тим же лезом для пошти свій палець. Крапля крові виступила на шкірі й зіслизнула на папір, проте не залишила на ньому слідів, а розчинилась у срібному плетиві, забарвлюючи його тепер темно-червоним.

Канре не могла відвикнути спостерігати за тим, як Жаррак торкався чару, хай навіть то було просте заклинання тайнопису, яке зняти міг лише він, — для того й кров.

Срібне світіння згасло, і на листку проступили слова, котрі дівчина могла прочитати й сама. Тож вона схилилася над чаротворцевим плечем: він зручніше вмостився в кріслі й повернувся до світла, котре сьогодні яскраво лилось у всі вікна й змушувало пилюку виглядати золоченим порошком.

Жаррак дочитав першим і вдоволено заусміхався. Канре похапцем перевела погляд із пилюки — котрої, до слова, не мало б бути так багато — на сторінку і зрозуміла причину чоловікової радості.

Маестра Генріена писала про свій новий дім (вікна на собор — дуже погана річ для недільного сну), шпетила служок (негодяща Ліселла — й та була кращою од тутешніх розманіжок!), а тоді повідомляла, що її новий чоловік дізнався при дворі імператора, що славний шлюб франського дофіна й принцеси Марії Амалії може опинитися під загрозою. Бо новини про синьку у Франі, котра загрожує вищим, хай і не покинули вузького кола ближніх імператорові, та змогли стривожити їх достатньо. А ерманці, знані своєю практичністю, не хотіли ризикувати бодай однією принцесою, коли кожна з них мала важливу роль у перетасовуванні престолів сусідніх держав.

…А поки бундючні панове бояться, що прекрасна Марія Амалія, замість отримати для свого спадкоємця трон Франу, може загинути від синьки першої ж зимівлі в Івеліні, престолові Сонцесяйного нічого розраховувати на імператорську казну, котра мала перекрити втрати від розгромленого півдня. Також і на імператорські війська як залізну заслону, що нависатиме над Вінном у разі його подальших стосунків з Ліром, котрі стали напрочуд близькими у світлі наявності душогубного порошку.

Тож, дитя моє, коли ти хочеш змінити світ, спробуй зіграти на струнах меркантильності вашого сонця. Тільки не відкривай засторог Ермани дочасно, бо найкраще — завдавати раптових ударів.

Поза тим, передавай вітання дружині й скажи, що я вислала їй доброго мережива. Бо, прости господи, певна, у вас нема кому подбати про те, щоб вона справляла враження жони великого маестра. А я не бажаю, аби про мого сина розпускали чутки ці плескаті столичні панянки, котрі в житті й не замислювалися ні про що понад нові панчохи чи нових коханців. Запевняю тебе, коли Канра стане такою ж, то ввіллється у вище панство без найменшої відмінності від усіх.

— Не можу зрозуміти: це твоя матінка знущається з мене чи з франських маестр? — Канре, котру вельми втішили новини, переглянула останні рядки листа.

— Вона знущається з усіх, — посміхнувся Жаррак. — Така вже натура. Закладаюся на свій артефакт, вона й нового чоловіка бере на кпини так само. Хотів би я побачитися з ними…

— Ми неодмінно завітаємо на гостину. Коли все це вляжеться, коли вирішиться проблема з міттгою.

— Так, краще б їй вирішитись. Адже з того, що мені відомо, в Ермані й без того криво позирають у наш бік за її використання.

— Дійсно?

Канре округлила очі, бо вперше почула про це. За мить дівчину залив сором від того, що її освіта, котра зводилася до вміння читати й намагання допастися до всіх книг, які траплялися, поступалася Жарраковій дуже й дуже. Хоч чаротворцеві ставало такту ніколи на цьому не наголошувати й терпляче та спокійно пояснювати Канре ті чи інші дрібниці. Часом їй здавалося, що він сприймає відмінність їхнього життєвого досвіду куди простіше, ніж сприймав би будь-хто на його місці. Та незнання котроїсь вагомої деталі могло видати її в товаристві, хоч із моменту прибуття в Івелін вони нікуди не виходили і — слава вищим — наразі могли списати це на біди, які спіткали Жаррака після Нансіна.

Хоч маестра Генріена й запевняла, що франки переймаються лише розмірами гардеробних і коханцями, Канре відала про їхній інтерес щонайменше до мистецтв. Цим хизувалися гості маестри Альвіанні, або принаймні вони вміли гарно вдавати інтерес і обізнаність. Вона тут же постановила собі більше дізнатися про речі, які захоплюють франських маестр, і пошкодувала, що не має тут доброї подруги чи порадниці — та звідки їй узятися?

«У тебе не так багато часу, — зашепотіла сестра Кара, — щоб цим перейматися».

Маестр Ельбрах під час їхньої останньої зустрічі сказав, що з керамічним серцем довше, ніж п’ять років, не живуть. Та і п’ять років — час неосяжний.

— А це ще хто? — пробурмотів Жаррак, розглядаючи другий конверт із ранкової пошти. — Жодного підпису, зате печатка клубу алхіміків.

— Пора призвичаїтися до того, що королівський чаротворець буде бажаною персоною в товаристві, — стенула плечима Канре. — Вони, мабуть, хочуть дізнатися, який ти з себе, і налагодити приязне спілкування.

— Алхіміки? — Чаротворець розітнув конверт і видобув з нього жорстку картку. — Певен, що половина з них ще не чула, що я став королівським офіційно, а друга половина ще не вірить у це. Коли я влітку бачився з архалхіміком Рошнаном, то заробив собі в його очах що завгодно, крім схвалення… Але поглянь: здається, мене дійсно чекають на зустріч таємничі візитери. — Він помахав карткою. — Лист без підпису має інтригувати, як гадаєш?