Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— різні — такі ж невід’ємні, як і перетікання зими у весну, а весни у літо… і далі по колу. От тільки ми з тобою не рухаємося по колу, а йдемо вперед, до того ж незвіданою стежкою.

Чаротворець усміхнувся:

— Мене завжди зачудовувало оце твоє вміння — приймати все. Хороше чи зле — ти однаково спокійно приймаєш це і навіть знаходиш слова заспокоєння.

— Ні, не все, і тим паче не спокійно. Але скажу так: мене не лякають зміни в тобі. Не лякають інші сторони. І не зможуть злякати.

* * *

— Перепрошую, в’їзд зачинений!

Осван поспішав до воріт, слизьгаючи по талому снігу, який зранку ще схопило морозцем і перетворило на досконалу ковзанку.

Неждані гості чекали біля воріт. Вони поторсали їх і стояли, перемовляючись. Двоє маестрів, котрих охоронець не знав, тож поспішав ще дужче: святі знають, кого й навіщо привело оце в такій порі, коли всім довкруж відомо: дім маестри порожній і жде початку весни — тоді її маєтність розпродадуть, а сюди в’їдуть нові власники. Ніхто ж не бажає влаштовувати переїзди посеред зими.

— До… доброго дня, шановні маестри! — випалив Осван і потупився, черкнувши поглядом їхні плащі й герби, котрі бачив уперше і від того ще більше здивувався.

— Чи це дім маестри Альвіанні? — спитав один із гостей, і голос видав його: чи ерманець, чи віннець, оце вже певно. Такі скрипучі ноти звучали, мов тесак по льоду.

— Так, — відповів Осван. — Проте наша господиня спочила, хай святяться їй небесні сади, на початку зими. І дім нині чекає на нових власників.

Кроки зачовгали по снігу.

— Ми хочемо зазирнути всередину, — відказав інший, теж, певно, віннець, але з голосом теплішим і спокійнішим.

Осван схилився в глибшому поклоні.

— Перепрошую, шановні маестри, та дім зачинено.

— Вам не становитиме проблеми показати його нам. Ми прибули у важливій справі здалеку, — продовжив власник спокійного голосу, — і віримо у хвалену франську гостинність. Чи пан охоронець вважає, що ми воліємо обібрати дім покійної та винести в кишенях її вишивані носовички? — хмикнув маестр.

Осван ледь не розпластався перед ворітьми, наляканий різкістю цих слів. Біс їх знає, тих ерманців, що вони таке несуть, а проблем Осванові не хотілося. Він сподівався добути собі прихильність у нових господарів дому й залишитися тут на роботу. А боронити щось маестрам — хіба це його справа? Певно, що ні. Його справа — дивитись, аби злодії на пробралися до маєтку, аби двері були міцно зачинені, аби при воротах хтось стояв, та й усе.

— Прошу пробачення, — прошепотів він. — Дозвольте провести вас.

— Чи часто тут гостювала родина вашої маестри? — спитав один із новоприбулих.

Вони представилися віннськими іменами, й Осван подумав, а чи не товариші це молодшому Престові, котрий стільки в Альтесштадті нидів.

— Ні, шановні маестри. Родина нашої панії жила далеко відсіль — її сестра має дім біля Лалаки, а більше я й не вельми знаю.

— А чи навідувала цей дім молода панна на ім’я Кара Альвіанні? — спитав старший із гостей, прискіпливо розглядаючи вбрання блакитної зали. У правиці він тримав крихітний синій камінець на довгому ланцюжку, який манив Осванів погляд з непояснимої причини.

— Пробачте на слові, — всміхнувся охоронець, відчиняючи двері зеленого покою, — та єдина Кара, котра жила в цьому домі, була маестрі не родичкою, а першою помічницею. З нижчих, певна річ.

— Он як. — Синій камінець блиснув, і маестр — хоч Осван не бачив його лиця — вдоволено усміхнувся. — А куди ж подалася ця Кара-помічниця після загибелі вашої маестри? Чи не прогнали її раптом із дому, ще й з обтятими косами?

— Ні, пане. Кару стратили кілька років тому, — сторожко відповів Осван і зрозумів, що вони, ці двоє, прийшли не подивитися на дім. Вони шукали дівчину з обтятими косами. Тільки не відали, хто вона така, бо Канре якоїсь синьки прикривалась іменем сестри.

— Хах! — Молодший невідомо чому втішився.

Осванові холод скував руки. Мовби він сказав щось, чого не мав би… Та краще змовчати про Канре. Якщо святі наглядають за ним — а стара матінка казали, що так і є, — то зараз він відчував на собі їхні погляди й мовчазне прохання не згадувати про дівчину, яка покинула цей дім.

Охоронець тільки-но відчинив двері до великої їдальні, як від вікна шурхнула тінь. Одна лиш тінь могла ходити тут зараз, тож Осван здогнав її швидко і схопив за руку. Розпатлана й усміхнена тим страшним усміхом, котрий тепер рідко сходив з її лиця, тінь позирнула на нього, тоді на гостей.

— Юонно, — зашипів охоронець, — скільки тобі буде казано: не вільно заходити в панські покої! Як пані Манно тебе відпустила?

— Не потребую я її дозволів ні на що, — захихотіла дівчина. — А вона не ладна й свого носа глядіти.

— А хто це? Примара маєтку? — різанув тесак по льоду, наближаючись.

— Ні, маестре. То колишня служка. Несповна розуму, така бідося. Вона живе в нас при кухні й зазвичай нікого не тривожить.

— О так, — засміялася-заспівала Юонна, — бідося живе при кухні, а Канре живе при великому домі. Така-то ваша справедливість…

Осван затулив їй рота, та тут на його плече опустилася важка рука.

— Ану облиш її, — наказав старший маестр. — Хай говорить.

Синій камінець у його руці знову зблиснув.

Розділ 11. Правосуддя

Лист від маестри Генріени надійшов за кілька днів після того, як Жаррак та Канре відвідали короля й по тому невсипуще вигадували шляхи впевнити його, що час синьки минув незворотно. Чаротворець наполягав на тому, що їм треба залучити до справи алхіміка, який зможе вкласти необхідне в слова, повні туману і визначень. Канре погоджувалася з чоловіком, але природна недовіра