Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

– А що з Парфенем? Пише? Як йому? – згадав я за Савового брата, а мойого товариша, висланого раніш від мене.

– Е, – затуманився Сава й змовк. Очі заблищали, повіки заблимали сріблясто-мутним світлом.

Передбачалось невеселе з Парфенем.

– Царство небесне бідоласі, – похоронно промовив Марко. – Принеси листа, там усе докладно виписано, – звернувся він до жінки, яка, на згадку про рідного брата, зросилась тихими сльозами; видно було, що вони не перші й не останні.

Я взяв до рук дрібно списаного листа від нашого односельця Василя, разом з Парфенем засланого на Соловки за видачу кулемета повстанцям у 1920 році. У свій час, 1921 pоку, Василь відсидів рік, дістав сухоти у допрівських льохах, де три місяці очікував розстрілу. Він певний був, що радянське правосуддя з ним поквітувалося, й спокійно сидів на селі, чесно працюючи в кооперації; навіть активність проявляв у соціалістичнім землеустрої, мало голови на полі не поклавши від ворогів землеустрою. Проте, настала п’ятилітка, треба було забрати з села «непевних». Василеві нагадали чортзна колишнє і вивезли на Соловки разом з «бандитом» Парфенем.

Про Парфеневу долю писав він таке:

«Дорогі родичі й друзі!

Не хотів би завдавати Вам горя сумною вісткою, але мушу останню волю товаришеву виконати. Докладно не пишу – паперу брак – скажу найголовніше. Ще з Допру виїжджав Парфень прибитий. Перед етапом він твердив, що безневинних випустять: веселий був. Коли ж однієї ночі нас пов’язаних вивели до станції, і терміновий поїзд погнав на далеку північ, Парфень пригас. Як свічка, танув його бадьоро-безтурботній настрій: став заглиблюватися в задуму, очі спливали сльозами. Помітний перелом роз’їдав і моє почуття. Я всіма силами намагався підняти його на дусі, та живлових слів бадьорости й гумору і в мене бракувало: два тижні їхали в таких умовах, що і найбільший оптиміст стратив би голову. Нам товаришило все: і голод, і темнота, і духота, і бруд, і вонь, і хвороби, і тут же смерть. Як манни з неба, чекали місця заслання. Я сподівався на місці кращого, Парфень одно твердив: пропащі ми. І він не помилився… 16-го дня привезли нас у Кем і зразу викинули на 50° мороз. Переночували в якімсь шатрі в снігу, а другого дня сформували етап і повели на 6-й пункт – 90 км. 5 днів ішли ми нетрищами-снігами при –55°; відмерзали від морозу вуха, носи, дубіли, клякли ноги, руки. Третього дня Парфень знеміг. Півдня його разом з відсталими підштовхували й нарешті кинули серед сніжної дороги з вартовим. Коли їх привезли третього дня на пункт, серед 8 задубілих Парфень був ще гарячий. Так-сяк вернули йому життя. Полежав тиждень у палатці, трохи постухали ноги. Може й видужав би, коли ж… погнали на роботу. Пішов у ліс, а з праці ввечері ледве ноги проволік. Вигонять другого дня; плаче, просить – не помагає. Пішов. Опівдні пристав, лежав до вечора в снігу. Вигонять третього дня – не рушиться з місця. Струтили з нар прикладами. Він скипів і в несамовитій люті скочив на конвоїра, подряпав, покусав, вирвавши пасмо волосся з голови. Кинули його в карцер. Два дні морозили в льодовні, а третього ранку винесли вже захололого й поклали в «околодку». Увечері впросився я зайти до нього. Лежить запухлий, чорний, трясеться й бухикає. Побачив мене – і потекли німі сльози. Я до нього: «Що тобі? Може їсти, може холодно?» А він рясніше плаче; не стогне, не зітхає, а сльози б’ють ключем. Безсилий і безрадний, не міг я його вгамувати. Посидів коло нього до провірки, виплакалися разом та й тільки. Заходжу другого дня – він ледве ворушиться; вже не плаче, лише тупо-страдницьки дивиться з докором та благанням. Третього дня ввечері Парфеня не застав – забрали на 4-й пункт до околодку. Аж через два тижні вдалося мені попасти в партію 40 чоловік на 4-й пункт за сокирами. Впросився конвоїра зайти до околодку. З биттям серця підступав до лікаря – живий, чи… Назвав прізвище – не пам’ятає. Спитав днювального – мовчить і з жалем дивиться на мене. – Кажіть, не маю часу. Днювальний проказав пошепки: «Позавчора забрали; розпухлий був, як гора; тіло тануло, як сніг. Дуже просив, щоб сповістити земляка на 6-й пункт, хай напише рідні. Мабуть, ви земляк будете? Оце кожух його й корзина. Візьміть, передайте», там лист. Наче громом, поторощили мене слова днювального. – А де ж могила? – питаю. «Забрали вночі, Господь його зна, де їх дівають? Щоночі виносять». Сів приголомшений. Не все одно – в снігу, чи в землі! Узяв кожух і оце висилаю, а в ньому вшитий лист. Не побивайтесь дуже, помоліться й заспокійтесь. Не йому одному судилась така доля. Сотні нас лягло вже у снігах, а на тисячі смерть настирлива чигає зо всіх боків. Перекажіть моїм родичам, хай шлють якнайчастіше посилки, хай не шкодують шматка хліба, бо й зі мною так буде. Залишайтеся здорові й щасливіші, а мене нещасного не забувайте.

Ваш Василь».

Закінчив я читати і потонув у хмарах дум. Затихли й хлопці, охоплені спогадами про життєрадісного колись і балакучого Парфеня. Мовчанку порушила братова – сестра його. Не стримавши частого схлипування, вона залилась риданням:

– І за що він загинув?..

А справді, за віщо? Чи був він ворогом людей, бандитом?.. Ідіоти, криваві гади! Ця людина палала найвірнішими ідеями села, вона шукала їх може упертіше, як ціле покоління революціонерів, вона знала шумовиння селянської стихії краще й глибше, як найбільші теоретики марксизму… Син селянина-бідняка, бувший старшина, освічений, розумний, він українську революцію виболів у невтомних пошуках-стражданнях.

Привітавши повнощирим серцем свято воскресіння Української державности, Парфень з запалом селюка-націоналіста заходився прокладати фундамент жовто-блакитної республіки. Коли розмахи гетьманської булави опинилися в руках свавільної московської офіцерні й торкнулись селянської спини, він опинився в лісах з повстаннями. Після гетьманського перевороту Парфень ентузіяст творення УHP, він зразковий сотник повітової частини, командант міста, невтомний агітатор проти більшовицької червоно-захватницької навали. Іде на фронт, по-геройськи захищає рідну землю. Під Вінницею дістає дві рани й залитий кров’ю попадає в стан ворогів. Спритомнівши, чудом рятується: плазує у городи й ховається в дядьківській соломі. Добрі люди підлікували й додому відвезли.

Розквітала весна, заживалися рани. Парфень вбирався в силу. Заобсервувавши натасканий рай комуни з її грабіжницькими загонами, реквізиціями, комбєдами та смертельними чрезвичайками, Парфень заворушився. Обійшов околицю, об’єднав людей – і запалала заграва повстань. Погожого квітневого ранку села з косами й вилами й киями обступали Гранів, нищачи «комбєди». За два тижні Парфень – один з провідників трьохтисячної повстанської сили. Здобувши три кулемети, гармату, панцирник, женуть повстанці комуну цілим фронтом, від Рудниці аж до