Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

Вапнярки. Нема радвлади на східньому Поділлі – гуляють там хлопці-повстанці й викорінюють запроданців.

Настали жнива. Повстанець взявся до коси, змаліли лави вояків, а Одеська група червоних відтиснула рештки, настигаючи їх по селах. Попав Парфень у полон, та не повстанським старшиною, а як звичайний селянин. Довго придивлялися червонці до цього дядька з бистроорлиним поглядом. Не добившись шомполами нічого, ведуть на «шльопку». Та не судилося йому так умирати. Дебелий, дужий на дорозі, як спускалися до Глинища, Парфень бах праворуч, трісь ліворуч, штовхом скочив на переднього, за револьвер та в зуби й ходу. Куля не влучила…

Слідом за червоною навалою сунула біла. Села спинилися на роздоріжжі – ні до червоних, ні до білих – вичікують.

Притих і Парфень, зіставишся без війська, згубивши орієнтацію.

Тим часом білі загосподарювали: кольони нескінченних підвід, реквізиції, арешти, контрибуції, нищення українства й нарешті мобілізація. «Не підемо ані один!» – гукає на сході Парфень. Послухали, не пішли. Його голос докочується до повіту. Одної ночі підлітає під ворота авто, й садять Парфеня між чотири багнети. «В Одесу, – думає, – пропаду від білих…»

Та й тут служить йому фортуна. В лісі на приворотті, у великих вибоїнах, щось в авті зіпсувалось. Зліз шофер – не покрутить; скочив салдат – у двох не візьмуть, гукають третього. Щойно той зігнувся. Парфень четвертого хлясь межи очі та з авта в ліс, а там шукай його.

Заходився мобілізувати проти Денікіна. Назбиралось охочих зо дві сотні, та й бити нема кого: денікінці тікають у безтямі, а їм по п’ятах суне Волох. «Свої, гайдамаки. З’єднаймось з ними», – рішили.

Так ненароком Парфень став на радянській плятформі, запрошений до штабу червоних частин. Взяли його комісарі під свій вплив, піднесли азбуку комунізму, збаламутили боротьбістами та новим курсом радвлади на Україні, оплювали «зрадника» Петлюру, – і Парфень вернувся на село готовим більшовиком-червонцем.

– Краще б я його власною рукою був забив, – видушив кріз рідкі сльози Сава.

І спогади з гіркого минулого клубили ключем…

Ми з Савою в повстанському загоні, а рідний брат його Парфень з червонцями гасає нам наздогін, заохочуючи комнезамців на боротьбу проти нас. Була запекла братня боротьба: не раз його шаблюка виблискувала в повітрі, занесена на голову рідного брата. Немалечко прислужився Парфень, щоби повстанців розбити, пускаючи добрих розвідчиків нам у запілля. І доконав. Під Юрківкою нас розбито наголову. Розбрелися. Три ночі засідали, щоби знищити брата-запроданця, два рази наскакували, як вертав з ревкому – усе був промах. А раз мало-мало не поклали трупом.

Було по жнивах. Повстанський рух у нашім районі був притих; повстанці розійшлись по хуторах, лісах. Якось під вечір вертаємося з Дуклі й ліском підходим до села. На Савовім полі заорано, коні спочивають, а вдвох сидять під возом – батько й Парфень. Стукнула нам у мозок нагода помсти. Сава здригнув, побачивши брата-ворога:

– Підходьмо обережно. Аж тут буде розплата.

Навшпиньках підлізли до воза й заскочили з обох боків, мірячи револьверами.

– Сав… Син… Схамен… Я проклену… – шугнув батько до Сави, вхопив за руку і впав на коліна, лементячи.

Зворушило й мене квиління старого. Стоячи з витягнутою на Парфеня рукою, не відважуюсь натиснути курок. Тяглись прикрі хвилини мовчання.

– Зречись комуни, бо помреш, – почав я глухо-ненависно.

– Чекай, ще встигнеш. На вашу смерть я не чигаю. Боріться, мене не чіпайте, а час розсудить, хто з нас правий, – заговорив наш ворог сухо-твердо, не виявляючи страху.

– Зречись отут, покинь червоних зайдів, бо ляжеш на місці! – заскреготав зубами Сава й націлився до самих грудей.

– Сини мої, діти рідні, пожалійте нещасного, помиріться, – слізно благав, стоячи між нами на колінах, батько.

– Не буду помагати, але… більшовиком і вмерти радий. Стріляйте! – затявся Парфень саможертовно.

– Ну, так… – сціпив зуби Сава, крутнувши мавзером.

Але я стримав:

– Облиш. Нехай його чиясь рука скарає.

– Ну, гляди! – погрозив під самим Парфеневим носом Сава, і ми сховалися в дубках.

Парфень на деякий час притих. Були з ним навіть помирились. Та ненадовго. Якось на храм зійшлись повстанці в мого брата. Була чарка, пішли співи. Мої хлопці тягнуть «Ще не вмерла», а Парфень завів «Інтернаціонал». Збивали, – замовчи, – не перестає. Матвій штурхнув його вилками у лице. Він за пістоля, його за руки, за горлянку. А в хаті крик, перестрах, шамотня. Був би там йому кінець, та жінки сльозами вимолили. Другого дня влетів у село загін чекістів: спалили три хати, розстріляли Матвієвого брата, пов’язали-повели 23 дезертирів, пограбували селян.

Під гомін проклять, що вимовило село в той день на комуністів, Парфень запрацював з новою силою, попередивши нас, щоб вивтікали, бо не змилосердиться – важко йому нас – ворогів терпіти. І немало сала селянам за шкуру залляв: перший у волості розкулачення провів, землеустрій доконав, церкву на деякий час закрив, 9 душ повстанців скатував – словом, дослужився до району. Повластвував ще з рік у районі, бував на політичних курсах, конференціях. І вже його на окружного комісаря наставляли, коли враз карієра обірвалась. Довго не знав ніхто причини, пізніше сам Парфень сказав. На райз’їзді рад, під пуншем самогонки (останніми часами почав пити) занадто «перегнув». Ураз розжалували, нагнали з виборної посади, взявши під пильний догляд ГПУ. Притих Парфень, замовк, непомітно господарюючи. Почалася п’ятилітка, потроїли податки, обкладання, облігації, стали насильно колективізувати. Не стерпіла душа Парфенева – заговорив. Зірвав раз сход проти самообкладання, підмовив село не збирати на літака «Радянський Селянин», запротестував проти насильної колективізації. І одної ночі загін агентів вивів з села 25 душ, а з ними і Парфеня, як організатора «бандитсько-петлюрівського кубла». Арештували, пригадали минуле, повстання і запроторили на 8 літ.

Ці спогади збудоражили мене вкрай. Жаль нескінченний, глибокий жаль-образа спроймали за Парфеня, за себе, за всіх нас, за трагічну долю селянського передовика-українця. Парфенева доля – це мученицький шлях тих, хто сміливо й активно шукав щастя пробудженій до життя нещасній Україні. Шукав Парфень уперто, болісно, офіруючи нераз життя… І от… заніс його на… Соловки…

На дворі вже світало, як, попоївши солодкої поросятини й запивши молоком, ми лягали спочивати. Я з Савою улаштувався в повітці. Свіже сіно благотворною вогкістю й ароматичним запахом схиляло до сну. Діра в стрісі – втікати на випадок наскоку – як вентилятор, доставляла нам свіжого повітря з саду та охолоджувала пахучу гаряч. Я розкішно заснув.

– Вставайте, годі спати, – чую крізь сон стукання братове.

– Хіба вже пізно? – обзивається Сава.

– А скоро й вечір. Разів з чотири торгаю, гадав, що який гаспид викрав вас. Вставайте підвечіркувати, бо обід проспали. Дядько Данило давно чекають.

Двері відчинились.

– А бодай би тобі ні лиха, ні горя, ні комуни з п’ятиліткою! – цілувався зі мною дядько Михайлюк. – Яким вітром, чиїм коштом, якою дорогою?..

– Своїм власним, дядьку, а дороги були ріжні. Точнісінько, як то в казці: долами – горами – ярами, морями – лісами – нетрями, сушею й