Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

мав), ще й буряк восени подешевів – 14 карб. за берковець, замість обіцяних 20. Вивіз Омелько буряки, прийшов за розрахунком, а з нього відраховують 4 % на буряк-союз, 2 % на агронома, 3 % на фонд інтензивних культур, відчислили забраний аванс з відсотками, і вийшло йому круглих 38 карб. 65 копійок та й тих зразу на руки не дають. Став їздити за грішми: одного разу забув розчотну книжку, другого спізнився, третього не було головного бухгальтера (поїхав десь на ліцитацію плянтаторів, що не вивезли всього буряка, чи посіяли, а обробляти не хотіли); врешті в цукроварні грошей забракло, розплачуються мелясом (на нього ціна вп’ятеро підскочила, бо село на самогонку страх – як споживає). Аж за шестим разом Омелько розрахувався: дістав 3½ пуда меляси! Довго думав, що з ними робити, й додумався: за два пуди виміняв дітям 10 пудів ячменю, а з решти вигнав самогону; напився до чортяків і пішов до буряк-товариства поквітуватись! Розбив морду голові, понищив усі папери т-ва і цілий вечір сновигав по селу, кленучи всіх: і контрактацію і кооперацію, і всю комуну. А через тиждень стояв перед судом, – таки в селі показовий суд вчинили. Не помогли сусіди-свідки, присягаючись, що Омелько й гроша не прогайнував, біда примусила крутити. Забрали дядька Омелька на три роки до Допру за телицю, а на сплату зерна все до цурочки з хати реквірували. Омелько в Допрі париться, а жінка з дітьми по людях жебрає. Отак вони доводять з цією контрактацією. Не одного спіймали в кліщі. От, хоч би Мехтодь…

На подвір’ї загупотіло. Влетів Сава:

– Гасіть, ховайте. Якусь чортяку несе, аж удвох…

Ще він не кінчив, як я скочив на горище й драбину за собою витягнув, а брати затерли сліди операції над поросям. Хвакнуло світло, линули на вогонь три відрі води, й ошмалене порося опинилося в солом’янику з половою. Хлопці притаїлися, ніби сплять на застеленім сухому околоті, а Сава з перелазу пізнає, що за мара опівночі блукає.

Паніку зняли даремне: це двоє селян простували городами на ніч до проса. Хлопці вилаялись. Знову порося зашкваркотіло на вогні, і полилась розмова, гостра, діймаюча, іронічно-весела й уїдливо-сумна.

– Таке наше сьогоднішнє буття. Московські комісарики не дають нам і хвостика свинячого обгризти… Але так воно не буде. Ой, не буде. Дочекаємось таки, що й комісарики будуть на вогні так шкваркотіти, як оце порося. Так бути не може. Де ж видано? Жінка ціле літо плазує коло того поросяти, як дитину рідну доглядає, сама на бурячині сидить, а поросяті дерть обмішує, і щоб то не мати права ним розпорядитись?.. Ні, брешете, комісарики! Прийде й на вас незабаром здих разом з вашими братчиками, сільськими комуністами…

Порося було готове. З сіней перейшли до хати, й жінки заходилися жарити їжу. Під звуки шкваркотіння молодої свинини у нас розмова пожвавішала. Зібравши свіжі відомості про село, я не міг зрозуміти, як у цих нелюдських умовах визиску, нищоти й насилля могла своя, тутешня людина, дерти шкіру зі свого брата, щиро підтримуючи радянську владу. Здавалось, треба бути справжнім катом, щоб тримати людей в покорі та догоджати червоним. Брати на це давали відповідь.

– Ти думаєш, – толкував Сава, – багато треба тих щирих активістів? Чи не найдеться братопродавців на наш вік? Є й будуть. Один прозріє на совісті, зневіриться, – нові народжуються. Комуністи вміють завабити прибічників. От сьогодні, хто загнуздав село? Три юди! Мотюга Перець (цього, хвала Богу, післали до Адама), миколаївський каторжанин Бугаєць та відомий крутій-здирщик Коржик. Злигалось три негідники і душать людей. Село гидується харцизів, ненавидить всіх, як собак, проте, вони «покликані обранці села». Але це лиш сліпі виконавці. Провід веде чужинець, зайда вчитель Бірюков, присланий з Донбасу. Завідуючи шахтою, він завалив 300 робітників. Боячись самосуду з боку робітників, його забрали з виробництва й дали роботу на культурному фронті – комунізувати село та молодь. От він і проявляє свій революціонізм на селянських спинах, як справжній диктатор на селі: ніде не обійдеться, ніщо не зробиться без відома та санкції партійця Бірюкова. Допік селу до печінок. Кілька разів засідали, щоб бебехи відбити, та трудно: пізно з сільради сам не повертає, там заночовує, а револьвер завсіди носить. Були наскочили парубки коло самої сільради, та невдало – вихопився з рук і давай стріляти. Розбіглись хлопці, а Козаченків Микола тижнів зо три по чужих селах ховався з підстреленою рукою, бо ГПУ в кожній хаті шарило й пізнавало напасників.

– Не розумію, не вірю й не збагну, щоб чотири запроданці у селі режім тримали.

– Я теж не розумію, але, на жаль, воно так є, бо запорукою режіму є сексоти. Сексоти, страхіття в людській подобі. Це хижі очі, хапкі вуха всевидющої та всезнающої центральної влади на низах-селах і хуторах. Це денні й нічні пронози-шпигуни, що розкопують найглибші таємниці. Це ті сімнадцятолікі, що в незбагненний мерзенністю спосіб облуди, крутійства й братозапроданства пролазять людині в саміську душу, підводячи на злочин, виюджуючи «гріхи», спокушаючи до «раю», сквернячи незіпсовану вдачу. Це ясновидці, що знають, що хто їсть, скільки чого має, де його ховає, яким шляхом копійку набуває, з ким товаришить, кумує, що думає, а що говорить, чи вірить у Христа, чи ходить до церкви, чи так підтримує. Це ті, що кваліфікують контрреволюціонерів, куркулів, церковників; що приписують ярлик людині – «наш» чи ворог: це ті, що тримають у покорі та прочищають дух радянського села. Це червоні «опричники», вдесятеро суворіші, жорстокіші та кривавіші від псарів Івана Грізного. Це погань села, гидкий намул; це утотожнення всіх мерзот духово звироднілої людини: розпусти, ледарства, хабарництва, фарисейства, кар’єризму, запроданчого зрадництва. Нема між ними сина села, господарської дитини. Це або селянські виродки, здеморалізовані в свавіллі більшовицьких гасел та здеклясовані або зайди, що згордували чесну працю й пустилися на легкий хліб – підлу годинну роботу. І цих людей покликано творити новий світ. І от гнуздають, визискують, гноблять.

Заможник стогне, середняк клене, незаможник кисло дивиться, навіть оті ніби червоні активісти-члени сільради й комнезаму паплюжать владу, а свічку в церкві кожний поставив би, коли б комуністів ухопило, проте в очі ніхто свого настрою не заявить. А диктатори свобідно коверзують, гнучи село в той бік, куди їм треба. І хто б відважився заперечити, дорогу без церемонії покажуть. От проти колективізації були запротестували; три тижні боролися на сходах та на засіданнях, на об’єднаних зборах навіть побили Бірюкова і що ж? Ще гіршу біду напитали. Бірюков гукнув до ГПУ й село за день колективізувалося. Тепер у нас три колективи, а 25 господарів зруйновано: одні по чужих селах