Iрина Давидова - Дамір, Iрина Давидова

Частина 20

Не знаходячи собі місця, я метався коридором, благаючи Бога, щоб лікарі врятували Лію, щоб вона знайшла в собі сили вибратися, хоча б заради дочки. Мені не дозволили її побачити, бо, коли я примчав до лікарні, залишивши дитину з Варварою Михайлівною, Лія вже була в операційній. І, як мені повідомили, у неї безліч ударів і одне ножове поранення. Від останнього, у мене всередині скручувався тугий вузол – від страху за її життя. Я дуже переживав за кохану і сподівався лише на лікарів та їх професійність, а також на Всевишнього, якому молився останню годину. Готовий був віддати все, щоб вона вижила, тому що іншим життя я не уявляв. Так, простіше самому здохнути, ніж знати, що якась мерзота забрала життя коханої жінки. До того ж, найбільше Лія була потрібна Ангеліці, нашій маленькій дівчинці, яка послана нам Богом.

— Даміре Тімуровичу, як Ви і просили, Шираєв вже на місці, — доповів Михайло, якому я велів схопити цього покидька відразу ж після того, що сталося.

— Як пройшло? — втомлено потерши очі, запитав я, раз у раз поглядаючи на двері операційної.

— Та як там могло пройти? У цього виродка було всього два охоронці, і що найцікавіше, вони до нього близько не підходили. Мені було неважко їх вирубити.

— Сильно пручався?

— Охоронець? — здивовано запитав помічник, недовірливо подивившись на мене.

— Шираєв.

— Не дуже. Один раз по голові стукнув йому, і він відключився.

— Міша, він мені живим потрібен.

— Не переживайте, Даміре Тімуровичу, я не збирався полегшувати його смерть.

— А що з Миколою?

— Він уже їде. А Денис залишився в ангарі, він все приготує.

— Спасибі тобі, — тихо подякував помічникові, розуміючи, що він теж дуже втомлений, але часу на відпочинок у нас зараз не було.

Я втомлено опустився в крісло, ліктями вперся в коліна і сховав обличчя в долонях, знову повертаючись думками до Лії. Що якби Міша мене послухав і припинив спостереження, що було б, якби він не знаходився в той момент біля під'їзду Шираєва? Щоб було тоді? Я залишився б ні з чим. Не знав би про існування дочки, Лія б лежала в посадці, стікаючи кров'ю, а я б продовжував страждати від того, що мене кинула кохана жінка. Але тепер виникло питання: а чи так це було?

— Даміре Тімуровичу, — покликав мене Михайло, і я підняв голову, дивлячись на нього, немов крізь пелену, — Даміре, Ви не повинні впадати у відчай, у Вас просто немає на це права, бо Ви потрібні своїм дівчаткам. Ви їм дуже потрібні, повірте мені.

— Чому ти вважаєш, що Лія...

— Даміре, вона народила Вам прекрасного ангела, вона хотіла дати їй Ваше прізвище. Невже це не говорить про те, що Ви їй потрібні? Погодьтеся, якби вона ненавиділа, то зробила б аборт.

— Ти знаєш, де той гінеколог, який вів вагітність Лії? — захриплим голосом запитав я, міцно зціпивши руки в замок.

— Ми його вже шукаємо. І я обіцяю Вам, що обов'язково знайдемо.

— Добре.

Знову запала мовчанка, яка просто давила своєю тишею. Уже майже дві години лікар не виходив з операційної, і це мене тільки ще більше нервувало. Хотілося, нарешті, дізнатися стан Лії, хотілося просто побачити її, доторкнутися, зрозуміти, що тепер її життю нічого не загрожує. Але, як на зло, ніхто не повідомляв абсолютно нічого. А я навіть гадки не мав, які у неї ще пошкодження, і чим це може загрожувати. Ледве стримував себе, щоб не накинутися на лікарів і не вимагати відповіді.

Окрім того, мене хвилювало, чому мала мовчала, чому жодного разу не спробувала зі мною зустрітися? Або у них трапився побутовий скандал? А може цей виродок приревнував свою дружину і вирішив таким способом її покарати? Або Лія застала його за зрадою, а він, щоб не слухати її крики, вирішив заспокоїти силою? Стільки питань було в голові, але відповіді не знайшов жодної. А ще, мені було страшенно цікаво: невже вона любила Шираєва настільки сильно, що готова була кинути свою дочку?

— Михайло, знаєш, що? У мене в кабінеті, в квартирі, в робочому столі лежить флешка срібна. Привези мені її. І ноутбук.

— Прямо зараз поїхати?

— Так, — я поліз в кишеню і дістав невеличку в'язку з ключами, зняв один і простягнув його чоловікові, — адресу знаєш, пароль від сигналізації пришлю в повідомленні.

— Зрозумів. Якщо що — на зв'язку, — чоловік широким розгонистим кроком покинув коридор, а я знову залишився наодинці, повертаючись в свої думки.

Час тягнувся страшенно повільно, здавалося, що кінця-краю цим мукам не буде! Ніколи. І тільки ще через півгодини з операційної, нарешті, вийшов хірург. Він стомлено стягнув з голови медичну шапочку, а я миттю піднявся з крісла, в два кроки опинившись біля нього.

— Ножове поранення припало на область ребер, і дуже здорово, що ми помітили зовсім крихітний шматочок леза. Мабуть, при ударі, кінчик ножа зламався, але можливо, саме місце поранення і врятувало життя Лії Олександрівні. Адже ребра допомогли запобігти поглибленню.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍