Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Замполіт раптом замовк. Не розумів, як вирвалися слова багаторічної і невиліковної хвороби та болю. Не хотів про це говорити. Вів розмову в інше русло.

– Щось збилися з курсу? – помітивши розгубленість в очах замполіта, винувато посміхнувся Бугров. – Про кого ви? На кому країна?

– Ти ж газетки почитуєш, – неохоче продовжив майор. – Десь та й проскочить у статейці про беззаконня. Про перегини. А коли Очкастого турнули – прямо писали. Чи Сталін не знав про це?

– Про що розмова! Говорити ні про що! – жодного сумніву в голосі капітана. – Усі перегини та перекручення в нашому таборі – справа рук Очкастого кнура. Так і на інших місцях… Самі знаєте: одні – вислужуються. Інші – від нудьги в штабелі грають-розважаються. Часто шкодував наш «винахідник», що «рацуху» не довелося в таборах держави поширити. Мовляв, пізно придумав. Та й Вождь рано з життя пішов. Знаєте, я за порядок і дисципліну, але «штабелі» й «сачки» – це навіть не перегини, не зловживання… Отут і слова влучного не підбереш… Тому не лише товариш Сталін, але й Очкастий хряк, мабуть, у чомусь менше винні.

– А ті… – Замполіт захекався, оглянувся довкола. Обличчя налилося багрянцем, стало одного кольору з листям, «пригрітим» морозцем. Ледве не зірвалося: «А телеграма Сталіна про катування», – та, що передав у камері Захватаєв. Відвертість відвертістю, але так розслаблятися майже злочин. Телеграма ж – державна таємниця.

– Про що Ви? – не витримав Бугров довгого мовчання Іванова.

– Дрібниця, Петре Батьковичу. Ти й відповів про тих, хто перевищує, – заспокоївся замполіт. Якби капітан був уважнішим, то, певно, і вловив би фальшування, але зараз ні інтуїція, ні чуття не спрацювали.

– На місцях найбільше порушують. А товариш Сталін вимогливий. Суворий. Проте справедливий. Кроксфорд розповідав, що під час війни бачив у зоні невістку старшого сина Сталіна. Розумієте, товмайоре, якої чистоти й твердості він людина, щоб в один ряд поставити власну невістку й дружину солдата. А Яків?! Ходять чутки, що фашисти пропонували обміняти його на Паулюса, але Сталін відповів, мовляв, фельдмаршалів на лейтенантів не міняю. Якщо правда – свята людина! Розумом не збагнути. Не знаю, зміг би я так раніше вчинити? Якщо рідна кров, син у лихо потрапив би! Тепер, без сумніву, зможу, знаючи все. Але тоді…

Після безапеляційно-лютого захисту Вождя й непохитної твердості в голосі капітана замполітові стало холодно, хоча й собі наводив ці ж докази тоді, коли не знаходив жодного виправдання побаченому на власні очі у в’язницях і в таборах. Жорстокий час, напевно, справді породжує жорстокі вчинки навіть по-своєму мудрих і великих людей. Іншого пояснення не мав. Та й боявся думати інакше. Майор потер щетину. Відросла за день. Погладив Уссура. Пес лизнув руку господаря. Бугров опустив долоню до лівої ноги, але відразу відсмикнув, немов доторкнувся до гарячого. Замполіт зрозумів жест капітана. Впевнений, довго мимоволі його рука шукатиме Барса, але ще довше щемітиме серце від непоправної втрати. Допоможе лише цуценя. Клин клином найпростіше вибивати.

– Пішли, ще пройдемося. Багаттячко проґавили – змерзнемо. – Жестом замполіт дав команду Уссурові йти позаду. Навіщо зайвий раз собаці потрапляти на очі Бугрову.

Чоловіки знову пішли в обхід озера. Призахідне сонце вогненним краєм лизнуло на протилежному березі голу верхівку найвищої сосни. Вітрюгани робили свою чорну справу. Незабаром усе більше дерев палатиме білим полум’ям – дивитися боляче. Озеро стояло тихе, непорушне. Дику первозданність його, величну вроду лише підкреслювали, кружляючи в польоті, лебеді. Пливучи в піднебессі, птахи шукали місце ночівлі.

– Не заважатимемо, – прошепотів замполіт і притулився до дерева. – Стомився ключ у дорозі довгій. Рано ще, а птах уже сідає.

– Чому рано? Сонце згоріло, – пошепки заперечив Бугров.

– Правильно! Лебеді й дикі гуси на ночівлю сідають у густих сутінках. У темряві. Наші красені притомилися, – замполіт замовк. Над головою пролунало трубне «ганг-го-о, ган-го-о». Щось велике, розпластано-біле прошелестіло – птахи грудьми вдарилися об нерухому вже невидиму гладінь.

Помилуватися неочікуваною красою, подарунком неба, чоловіки не встигли. З берега вдарили свинцева черга й залп картеччю з обох стволів.

– Наші «орли», – без злоби, але з відтінком невдоволення відзначив Бугров. – Нетерплячка в м’ясоїдів. Хоча б подивилися трохи – ні, відразу смерть сіють-поливають.

Завирувало озеро від свинцю й квапливих схлипів: «фляп-фляп-фляп». Важкі помахи перетруджених крил – птахи важко відривалися від води та повільно набирали висоту. Ще кількох лебедів наздогнав свинець. Крилато-біла краса швидко застигала на недавній гладіні води.

– Це Кроксфорд. Його двостволка. Машина, що треба. «Зауер три кільця», – із нотками невдоволення відгукнувся й замполіт. – Запрошував на полювання. Не до вподоби подібне бавлення. Не полювання – убивство. З луком або списом – ще зрозуміло. А з кулеметом на звіра чи на птаха – ні, не по мені, хоча батько й привчав із дитинства…

Замислився Іванов. Чому й справді на ньому обірвалася вправна династія мисливців їхнього роду? Ніколи про це не думав, а сьогодні збагнув. Згадав і зрозумів.

Полювання того разу було вдалим. Гуси наближалися ключ за ключем. Сідали галасливо, важко. Мисливці, почекавши, стріляли в темряву. На голос.

Коли все скінчилося, освітили смолоскипами галявину. Замполіт, а тоді хлопчисько, заплакав, забився в батьківських руках від нестерпного лементу: підранки метушилися, підстрибували, намагалися злетіти, але ослабли лапи й крила, покалічені свинцем. У світлі смолоскипів темніло біло-сіре пір’я. Покрилися кривавими плямами птахи, а в мисливців – одяг, руки й обличчя. У темряві блищали їхні лихі очі. Малий не впізнавав нікого, навіть батька; чужий одяг, чужі жести, чужі обличчя, різкий голос і звірячий погляд…