Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

тихо та з віддихом: «Ти вже вибач, громадянине начальнику, але коли хочеш щось зрозуміти та лізти в душу, то мізки не тільки наукою набивай, але й воруши ними іноді. Ну, воруши ж, воруши! ЧСІР?! Сам же Сталін сказав: «Син за батька не відповідає!» Вороги… Є й були при будь-якій владі. У будь-якій державі. Довго будуть вороги, якщо їх плекати дурістю владною. Але я до чого тут? Дрючина. Баран, у якого замість мозку курдюк! Подумай сам, який я ворог? У сім’ї вісім душ, а в люди всі вийшли. Хто мене виростив, вивчив, освіту дав? За що ж тепер викреслюють із життя, за що батько воював, а у двадцятому році склав голову; у Вітчизняну сам за радянську владу порох нюхав, у мирні дні її будував і без неї жити не можу. На фронті, у концтаборі у фриців не боявся, знав, за що смерті в очі дивлюся. Пам’ятаєш прислів’я, коли смерть красна? Точно: поміж громади та за правду. А отут у своїх – страшно! Боюся табору. Боюся згнити ні за що, нічого людям не віддати й самому не взяти того, що природа подарувала.

Спробуй хоч на мить у мою шкіру влізти. Не я – ти ворог! Найперший ворог! Жорстока, злісна вража душа, хоч і з партквитком. Навкруги колючка та кулемети. Блатарі в карти програють. Карцер, браслети – дрібниці. А ти – ворог. Раніше вони були. Була й класова боротьба. Невигадана. Брудними справами вороги про себе нагадували. Але після війни, які вороги? Після нацистського «пещення» навіть ті, хто зачаївся після революції, хто чекав німчуру – зрозуміли. Лише найзапекліші спочатку пішли в поліцаї. Зрадниками стали. Хіба можна жменею погані народ міряти? Скільки люду полягло. Мільйони без могил залишилися. Але відстояли землю рідну. Не гнемо хребтину на німця. Згодний, і зараз десь у щілині заховалася душа вража. Із тих, недобитих… Але їх менше жменьки. Золото та алмаз простіше в породі знайти. Будь-яка людина хоче краще жити. Бовкне хтось дурість або критикне виробничий безлад, його відразу ж у вороги. Справжні вороги зачаїлися так, що в мікроскоп чи телескоп не розгледіти. Вороги чекають нашої помилки. Буде народ по-людськи жити – передохнуть враженята у своїх щілинах-схоронах. Про людину, про її життя нормальне думати потрібно – тоді не плескатимуть і язиками. Не буде про що. Гайку можна довго крутити, та рано чи пізно різьблення зірветься. Згадай історію. Що народові завжди потрібно? Хліба та видовищ. Ось і вся філософія більшості. А ти ворог… Не винний я. Ні на копійку не винний. За що сюди кинули – не збагну!

Я Тигрі про космополітизм, про преклоніння перед заходом, а він лютий, відчуваю, що може дати волю кулакам. «Яке ж це преклоніння, коли сам ось цими руками давив буржуїв? Разом із тобою давив. Життя не шкодував. А гарному навчатися можна не лише в друга. Від цього добра машина або прилад не стане гірше, а хліб – гіркіше. Не буде шкоди народові від чужої науки. Це ж правда! Подумай. А правду не побоюся нікому повторювати».

Розлютився Булах, думав – пришиє. Ушановував усіх ліворуч і праворуч – не знав зупину. Не соромився ні в словах, ні у виборі прізвищ. Потім раптом глянув здивовано, точніше, розгублено, мов спіткнувся на рівному місці, а коли мовив – у голосі ні страху, ні ненависті, ні злоби. І сьогодні все, ніби перед очима, а слова відповідного не підберу: отут тобі й бридлива туга, і жалість, і ще щось; дивиться – немов я нечистий. «А тепер, громадянине начальнику, можеш іти доповісти, коли самому не з руки до «палацу» відправити. Однак запам’ятай: шізо, бура не боюсь. Табору боюся. Табір страшний. Зсередини лютий. Ти й не уявляєш, що найнестерпніше для людини, хоч і служиш тут.

Бо-оли-ить! О-ой як болить! Найлютіше, що діти, кров рідна, правди не знають про батька… Як витримати це? А якщо дружина, рідні, близькі й діти прирівняють, поставлять тебе в одну шеренгу з падлом і мерзотою, якій і належить тут гнити. Ось у чому страх лютий! А підполковник карцером-палацом лякає… Ворогові такого не побажаю… Хоча ні йому, ні тобі не зрозуміти цього. Не кожна нормальна людина зрозуміє. А в таких, як ти, мізки просіяні. Мохом поросли. Здаєшся живим, а насправді труп – охороняти нема чого…»

Останні слова особливо зачепили, начебто шкребком провів по душі. Ударив під груди. Не знаю чому, Дюма згадав. А той нашого брата так охрестив: «Тюремник – менш розумна істота, ніж замок, і більш тверда, ніж засув». Процитував Булахові – так, мовляв? Посміхнувся Тигра й знову тихо, не підвищуючи голосу: «Якщо таке запало в душу, то не все втрачено».

– А що? Має рацію Булах! О-ой-й, як має! – під час паузи вступив у розмову замполіт. – У справжньої людини повинно бути щось страшніше за смерть…

– Ви про що? – Бугров здивованим поглядом уп’явся в майора.

– Про дітей, Петре Батьковичу. Про гордість батьків і біль. – Іванов, як і невдовзі Бугров, опинився далеко від співрозмовника і від тайги. Не замполіт і не майор, а батько сидів біля багаттячка з дорослими дітьми та з болем. Роки жив із ним. Біль не давав спокою за скалічену долю. Її не хотів спадкувати дітям. Дітям і онукам, що підростали. – І нікуди від цього податися, Петре Петровичу. Говорю, як батько. Це без дурниць та самообману. За найбільшою і суворою міркою. Нічого немає гіршого, ніж непорозуміння й неповага. Тим паче – плювання дітей на батьків. На могили їхні. Булах за «колючкою» швидше зрозумів і відчув. Подумай, сам батько.

– Якось не спадало на думку, – відгукнувся Бугров.

– Уяви: пташенята твої оперилися, на крило встали й не стільки свого, скільки батьківського життя сальдо-бульдо підводять. Висновку доходять не розумом і не серцем, а емоціями та твердим нетерпінням молодості. Угледять цятку або калюжу після дощу – морем-океаном здасться. Суд дітей суворіший і страшніший від нашого. А спробуй прожити без смітинки. Без плями? Спробуй бути справедливим у сім’ї, поміж рідних та близьких?! Прямо або мимоволі