Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Не замполіт і не майор, а громадянин Іванов, як перед цим Бугров, знизавши плечима, мимоволі потер кисті рук, ніби з нього щойно зняли строгі «браслети», і відсунувся від співрозмовника. Як повірити й уявити, що ця уважна людина через обов’язок відправляла Булаха в карцер, нагороджувала «браслетами», виконуючи лише волю інструкції?!

Іванову, який носив погони, про браслети й інші покарання підказувала пам’ять, а цивільна людина – Іванов – біля озера, поміж вільної тайги багато чого б віддала, щоб видіння виявилося сном. Проте начальник режиму сидів навпроти. Живий, відчутний – простягни руку, і пальці зустрінуть не порожнечу, як уві сні.

Тяжко, ніби вергав величезні брили, Бугров вимовляв знайомі слова, але все-таки потойбічні для психіки нормальної людини в нормальному житті: світло, браслети, бур, собаки, вода, сонце…

Знав майор, що в карцер сонце через «намордник» не заглядає й опівдні. Кам’яний мішок і тиша. Усе сіре: і підлога, і стіни, і стеля. Навіть повітря крізь той же «намордник» проривається сіре. Багато можна підбирати епітетів і порівнянь, а якщо коротко, то карцер – це затхлість, сірість, безмовність у безправному глухому часі. Пекло. Лише інколи біля дверей клацає вічко та раз на дві доби крізь «годівницю» сунуть шматок хліба й кухоль води…

У таборі кожен знає: Сибір є Сибір – машина ламається. Інший би давно копита відкинув, а Булах не вгамовувався. Щоразу після карцеру все більше нагадував нитку, хоч на котушку намотуй, але за правду, за людей, за справедливість відкрито стояв. Партзбори проводив, майже не ховаючись. У карцері двічі на добу Гімн виспівував: під час підйому та після відбою.

Мабуть, партзбори й Гімн найбільше дошкуляли начальникові табору. У кам’яному склепі – могильна тиша, і раптом урочисто лунає: «Славься, Отечество наше свободное…» В адміністрації мороз за шкірою ходить. Та хто ж наважиться заборонити виконувати Гімн?! Струнко стояти належить. Мимовільну повагу викликав зек у тих, хто всерйоз сприймав спів. Лють і розгубленість плавилися в неспроможну злість у тих, хто вбачав у цьому шпильку… І хоча багато хто в адміністрації розуміли підтекст, але Гімн – святиня. Нікому не поскаржишся.

Частенько підполковник приходив уранці послухати, як він називав, «молитву» Булаха. Мабуть, і в господаря зони неприборканий зек зачіпав заповітну струну, яку приховував у найпотаємніших глибинах душі і про яку не кожен здогадувався… Дослухає начальник табору «Славься…», завмре надовго в тиші, як стовп, спрямувавши погляд у невідомість, потім раптово сіпнеться, але погляд залишається нелюдський, лихий, доки не сьорбне із заповітної фляжки.

– О! Гімн співає! Перевиховується! Ідейний став. Наш «палац» швидко й кожному вставляє клепку…

Деякий час Бугров і замполіт сиділи нерухомо, немов вслухалися у звучання невидимого оркестру, що виводив велично-урочисту мелодію.

Замовк капітан зненацька. Раптово й заговорив: повільно, неголосно – лише туги додалося в словах.

– Якось у службових справах зайшов до Булаха. Під час розмови з’ясували, що на одному фронті воювали. Знайомих спільних згадали. Наступали, але в котлі усе-таки кілька днів «варилися». Мені того разу пощастило, а він, поранений, у полон потрапив. Сьорбнув лиха в німчури. Щоправда, Булах не затримався в таборі. Двічі тікав. Перший раз невдало, – Бугров замовк, здивованим поглядом уп’явся в замполіта. – Вибачте, товаришу майоре, захопився. Точніше, забув. Ви все це й без мене знаєте.

– Дивився формуляр.

– А спину?! Спину ви його бачили?

– Не доводилося, – у голосі майора лунав подив.

– На все життя залишився міченим зі спини – дивитися страшно.

– Цього не знав, – зізнався замполіт, подумки перегортаючи формуляр.

Після втечі Булах партизанив зі словаками, доки не ви-йшов до своїх. Перемогу зустрічав у Чехословаччині. Нічого не прикрасив у розмові зек. Про нагороди лише змовчав. А їх у геолога на двох вистачить, бо навіть на його широченних грудях не поміщаються.

Після війни повернувся фронтовик у геологію, всім інстанціям доводив: Якутія алмазами багата. А без алмазу, мовляв, техніку тепер ніяк не підняти на належний рівень. Війна підказала, що таке техніка. Хто воював, знає: у німця не лише дисципліна й порядок, але й техніка спочатку багато в чому виявилася не рівня нашій. Не таївся геолог. Висловлював усе, що думав. Навіть арешт спершу вважав безглуздою помилкою. Коли в Москву переправили, він на Луб’янці бовкнув: «Хіба брехня? Щира правда». Поговорили з ним трішки, люб’язно поставили кілька запитань, нагадали про полон короткий, про порожній сезон – це, мовляв, не один мільйон народних карбованців мерзлота поглинула. На повну котушку за п’ятдесят восьмою прикрутили: шпигунство, саботаж, шкідництво, антирадянщина та інше.

Про одне й те саме думали служиві. Лише коли переглянулися, мовчання порушив замполіт:

– У час дубів живемо.

– Час жорстокий, тому і дубів народжує. Хоча, не знаю, за що скривдив народ горде й корисне дерево, – від болю скривив губи Бугров. – Таких, як я, не дубом – будяком, бур’яном забагато назвати. Дуб не на будь-якому місці росте. І часу ого-го скільки потрібно. А ми, мов сарана, плодимося й пожираємо все підряд. Та досить… Зчепилися того разу з Булахом не на жарт. Забув про різницю в статусі. Залізли в самі нетрі. Я по-партійному з ним: про ворогів народу, про ЧСІРи[45], говорю про загострення класової боротьби, цитатами шпарю з докладів та книжок, а він як гаркне та вріже кулачиськом по столу, а потім