Кетрін Стокетт - Прислуга

Міс Гіллі схиляється та шепоче:

— Б’юсь об заклад, ми навіть знаємо декого із тих служниць-негритянок.

— Ти справді так вважаєш? — запитує міс Ліфолт, і я завмираю. Я заледве переставляю ноги в напрямку до кухні.

— Я лише трохи прочитала…

— Так. І знаєш що? — Міс Гіллі досить хитро усміхається. Я збираюся вирахувати до останньої кожну з цих осіб.

Наступного ранку на автобусній зупинці мені аж подих спирає, коли розмірковую над тим, що міс Гіллі робитиме, коли дійде до свого розділу, цікавлячись, чи міс Ліфолт прочитала вже другий розділ. І коли я заходжу до будинку, там, за кухонним столом, міс Ліфолт читає мою книжку. Вона передає мені з колін Малюка, навіть не відводячи очей від сторінки. Потім починає ходити та водночас читати. Раптом її стає цього замало, відколи міс Гіллі зацікавилася нею.

Через кілька хвилин я повертаюся до її спальні, щоб забрати брудний одяг. Міс Ліфолт у ванній, тому я розгортаю книжку там, де закладка. Вона вже на шостому розділі, розділ Вінні. Там, де біла леді має хворобу Альцгеймера та щоранку телефонує до поліцейського відділку тому, що темношкіра жінка щойно ввійшла до її будинку. Це означає, що міс Ліфолт прочитала свій розділ і просто продовжує читати.

Я боюсь, але не можу дочекатися та вдаю, що нічого не відбувається. Б’юсь об заклад, міс Ліфолт не має жодного уявлення, що це про неї. Тобто, слава Богу, та все ж. Вона, мабуть, хитала головою в ліжку минулої ночі, читаючи про ту жахливу жінку, яка не знає, як любити власну дитину.

Незабаром, коли міс Ліфолт іде до перукаря, я телефоную Мінні. Усе, що ми робимо останнім часом, то це збільшуємо телефонні рахунки білих леді.

— Ти щось чула? — запитую я.

— Ні, нічого. Міс Ліфолт уже закінчила? — запитує вона.

— Ні, але минулої ночі дійшла до Вінні. Міс Селія все ще не купила примірника?

— Ця леді не дивиться ні на що, окрім усякого сміття. Іду, — гукає Мінні. — Дурненька знову застрягла в ковпакові для сушін­ня волосся. А я говорила не пхати туди голову, коли на ній великі бігуді.

— Зателефонуй мені, коли щось почуєш, — кажу. — Я зроблю так само.

— Щось має незабаром трапитись, Ейбілін. Повинно.

Того дня йду до крамниці «Джитні», щоб узяти фрукти та домашній сир для Мей Моблі. Та міс Тейлор зробила це знову. Крихітка вилізла з машини, якою їздить до школи, пішла просто до кімнати й упала на ліжко.

— Що не так, Крихітко? Що сталось?

— Я зафарбувала себе чорним, — плакала вона.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я. — Маркерами? — Підняла її руку, але на шкірі чорнила не було.

— Міс Тейлор звеліла намалювати, що нам у собі подобається найбільше.

Тоді я побачила в її руці зім’ятий нещасний папір. Я перевернула його. Так, звичайно, моя маленька біла дівчинка намалювала себе чорною.

— Вона сказала, чорний означає, що в мене брудне, погане обличчя.

Дитина заховала голову в подушку та вигукнула щось жахливе.­

Міс Тейлор. Після всього часу, який я витратила, щоб на­вчити Мей Моблі любити всіх людей, не судити за кольором. Я почуваюся, наче мене сильно вдарили кулаком у груди, тому що якась особа там не пам’ятає, що вона вчителька першого класу? Можливо, вони не пам’ятають, що вчили, але, кажу вам, я виховала достатньо дітей, щоб знати, що вони важливі.

Принаймні у крамниці «Джитні» прохолодно. Почуваюся зле, тому що цього ранку забула купити Мей Моблі чогось перекусити. Поспішаю, так, щоб їй не потрібно було сидіти з мамою надто довго. Вона заховала свій аркуш під ліжко, щоб та не побачила.

У відділі консервів я беру дві баночки тунця. Підходжу, щоб знайти зелений порошок «Джелл-О» для желе, а там дивиться на арахісове масло люба Ловенія у своїй білій уніформі. Я думатиму про Ловенію, як про сьомий розділ, решту свого життя.

— Як там Роберт? — поплескую її по плечі.

Ловенія працює весь день на міс Лу-Енн, а тоді повертається додому надвечір і веде Роберта до школи для сліпих, щоб він міг навчитися читати пальцями. І я ніколи не чула, щоб Ловенія хоч раз скаржилася.

— Вчиться пересуватися. — Вона киває. — Усе гаразд? Почуваєшся добре?

— Лише нервова. Ти щось чула?

Вона хитає головою.

— Хоча мій бос читає її.

Міс Лу-Енн належить до бридж-клубу міс Ліфолт. Міс Лу-­Енн була дуже доброю до Ловенії, коли трапилося нещастя із Робертом.­

Ми йдемо вздовж проходу, несучи корзини. Біля крекерів із муки грубого помолу розмовляють дві леді. Вони ніби й знайомі мені, але не знаю їхніх імен. Незабаром, коли ми підходимо ближче, вони замовкають і дивляться на нас. Дивно, що вони не усміхаються.

— Пробачте, — перепрошую я і проходжу повз них. Коли ми відходимо не далі, ніж за фут від них, я чую, як одна говорить:

— Там, негритянка, що працює на Елізабет…

Візок із брязкотом проїжджає повз нас, заглушивши слова.

— Б’юсь об заклад, ти маєш рацію, — каже інша. — Б’юсь об заклад, це її…

Ми з Ловенією продовжуємо йти досить тихо, туплячись лише вперед. Я немов відчуваю голки по шиї від звуків підборів, коли леді відходять. Знаю, що Ловенія чула краще, ніж я, тому що її вуха на десять років молодші за мої. Наприкінці проходу починаємо розходитися в різні боки, але тоді обоє обертаємося та дивимося одна на одну.

— Я правильно почула? — запитую я поглядом.

— Ти почула правильно, — каже Ловенія у відповідь.

Будь ласка, міс Гіллі, читайте. Читайте, зі швидкістю вітру.

Мінні

Розділ 32

Минає ще один день, а я все ще чую, як голос міс Гіллі вимовляє слова, читає рядки. Я не чую крику. Ще ні. Але вона підходить ближче.

Ейбілін сказала мені, що говорили леді вчора в крамниці «Джитні», але відтоді ми нічого не чули. У мене продовжують падати речі, сьогодні ввечері розбила свою мірну чашку, а Лерой приглядається до мене, наче знає. Саме зараз він п’є каву за столом, а діти зайняли всю кухню, виконуючи уроки.

Я підстрибую, коли бачу Ейбілін, яка стоїть за літніми дверима. Вона прикладає палець до губ і киває мені. Потім — зникає.

— Кіндро, візьми тарілки, Шуґар, наглянь за квасолею, Феліціє, дай татові підписати той тест, мамі потрібно трохи повітря.

Раз, і я зникаю за задніми дверима.

Ейбілін стоїть збоку біля будинку у своїй білій уніформі.

— Що трапилося? — запитую я.

Я чую, як усередині кричить Лерой:

— Двійка?

Він не торкнеться дітей. Кричатиме, але це, мабуть, те, що мають робити батьки.

— Телефонувала однорука Ернестіна й казала, що міс Гіллі дзвонить по всьому місті, хто є хто у книжці. Вона говорить білим леді звільнити своїх служниць і навіть не вгадує правильних! Ейбілін така засмучена, що аж тремтить.