Кетрін Стокетт - Прислуга

Вона скручує тканину у білу мотузку. Б’юсь об заклад, що вона навіть не усвідомлює, що принесла обідню серветку.

— Кого вона називає?

— Вона сказала міс Сінклер звільнити Анабель. Тому міс Сінклер звільнила її та забрала ключі від машини, бо позичала їй половину грошей на її купівлю. Анабель уже повернула більшість із них, але все пропало.

— Ото відьма, — шепочу я, скрегочучи зубами.

— Це не все, Мінні.

Я чую кроки черевиків на кухні.

— Поквапся, поки Лерой не заскочив, що ми шепочемось.

— Міс Гіллі сказала міс Лу-Енн: «Твоя Ловенія теж є тут. Я це знаю, і тобі потрібно її звільнити. Тобі слід засадити ту негритянку до в’язниці».

— Але Ловенія не зронила жодного поганого слова про міс Лу-Енн! — заперечую я. — І у неї є Роберт, про якого потрібно піклуватись! Що каже міс Лу-Енн?

Ейбілін кусає губи. Вона хитає головою, і сльози котяться по лиці.

— Вона каже… їй потрібно про це подумати.

— Про що? Звільнення чи в’язницю?

Ейбілін знизує плечима.

— І те, і те, я гадаю.

— Матір Божа! — кажу я, і хочу щось копнути. Когось.

— Мінні, а якщо міс Гіллі ніколи не закінчить її читати?

— Я не знаю, Ейбілін. Я просто не знаю.

Ейбілін зиркає на двері, а там за склом стоїть Лерой і дивиться на нас. Він тихо стоїть там, допоки я прощаюся з Ейбілін і повертаюся досередини.

О п’ятій тридцять того ранку Лерой падає на ліжко поряд зі мною. Я прокидаюся від скрипу пружин і смороду алкоголю. Зціплюю зуби, молячись, щоб він не намагався розпочати бійку. Я надто стомлена для цього. В усякому разі добре не спала, хвилюючись про Ейбілін та її новини. Для міс Гіллі Ловенія буде ще одним тюремним ключем на її відьомському поясі.

Лерой совгається, перекидається, незважаючи на те, що його вагітна дружина намагається спати. Коли дурень нарешті вмощується, я чую його шепіт.

— Що за великий секрет, Мінні?

Я відчуваю, що він на мене витріщається, відчуваю його спиртний подих на плечі. Не рухаюсь.

— Ти знаєш, я дізнаюся, — шипить він. — Я завжди дізнаюсь.

Десь за хвилин десять його дихання сповільнюється, майже зникає, і він перекидає свої руки через мене. Дякую за цю дитину, молюсь я. Бо єдине, що мене врятувало, ця дитина в утробі. І це гидка правда.

Я лежу, скрегочучи зубами, дивуючись, переймаючись. Лерой щось запідозрив. І бозна, що трапиться, коли він дізнається. Йому відомо про книжку, кожному відомо, але дякую, що не те, що його дружина була частиною її. Люди, мабуть, припускають, Мінні не турбується про те, що він дізнається, — о, я знаю, що думають люди. Вони думають: велика, сильна Мінні, вона, звісно, може захистити себе. Але вони не знають, у яке жалюгідне місиво я перетворююсь, коли Лерой б’є мене. Боюсь ударити його у відповідь. Боюсь, що він покине мене, якщо я це зроблю. Знаю, що це безглуздо, і дуже серджуся на себе через власну слабкість. Як можна любити чоловіка, який б’є до синців? Чому я люблю дурного п’яницю? Одного разу я його запитала:

— Чому? Чому ти мене б’єш?

Він схилився та глянув мені просто в обличчя:

— Якби я тебе не бив, Мінні, хто знає, ким би ти стала.

Я була загнана у пастку в кутку спальні, наче собака. Він бив мене своїм ременем. Саме тоді я вперше про це подумала.

Хто знає, ким я би стала, якби проклятий Лерой припинив мене бити.

Наступної ночі я змусила всіх, разом зі мною, лягати спати рано. Лерой на заводі до п’ятої, а я почуваюся надто важкою, як на свій місяць. Господи, може, то близнюки? Я не плачу лікареві, щоби повідомив мені цю погану новину. Усе, що я знаю, ця дитина вже більша за інших, коли вони народжувалися, а я лише на шостому місяці.

Міцно засинаю. Мені сниться, що я за довгим дерев’яним столом на бенкеті. Я гризу велику запечену лапку індички.

Зриваюсь у вертикальне положення. Моє дихання швидке.

— Хто там?

Серце шалено тріпоче у грудях. Я роззираюся навколо по темній спальні. О пів на першу. Лерой не тут, дякувати Богу. Але мене однозначно щось збудило.

А тоді усвідомлюю, що саме мене розбудило. Я почула те, на що чекала. На що ми всі чекали.

Я почула вереск міс Гіллі.

Міс Скітер

Розділ 33

Розплющую очі. Груди ходором ходять. Мене заливає піт. Шпалери зеленими виноградними лозами тягнуться вгору по стіні. Що мене розбудило? Що то було?

Устаю з ліжка та прислухаюся. Це не був звук маминого голосу. Надто пронизливий. Це був крик, такий, наче щось розривається навпіл.

Я сідаю у ліжку та прикладаю руку до грудей. Серце все ще шалено калатає. Усе йде не так, як планували. Люди знають, що книжка про Джексон. Не можу повірити, що забула, як у біса повільно читає Гіллі. Б’юсь об заклад, що вона розповідає людям, ніби прочитала більше, ніж є насправді. Тепер усе виходить із-під конт­ролю, служницю на ім’я Анабель звільнено, білі жінки перешіптуються про Ейбілін, і Ловенію, і хтозна про кого ще. А іронія в тому, що я гризу лікті, очікуючи, що Гіллі заговорить, тоді, коли єдина в цьому місті, хто більше не переймається тим, що вона скаже.

А якщо книжка — це жахлива помилка?

Я глибоко, аж до болю вдихаю. Намагаюся думати про майбутнє, не про теперішнє. Місяць тому я розіслала п’ятнадцять резюме в Даллас, Мемфіс, Бірмінгем, п’ять інших міст — і знову в Нью-Йорк. Місіс Стайн дозволила вписати її як рекомендацію, що, мабуть, єдина варта уваги річ на сторінці, рекомендація від когось із видавництва. Я додала роботи, які мала впродовж останніх років:

Щотижневий оглядач із домоведення для газети «Джексон Джорнал», автор дискусійної книжки «Прислуга» про темно­шкірих служниць та їхніх білих роботодавців, «Гарпер енд Роу».

Я справді не вказувала книжку, хотіла лише один раз її надрукувати. Одначе тепер, навіть, якщо таки одержу пропозицію роботи у великому місті, не можу покинути Ейбілін серед усього цього безладу. Не тоді, коли все так погано.

Але, Боже, та я повинна забиратися з Міссісіпі. Крім мами й тата, у мене тут нікого не залишилося, ні друзів, ні справді важливої роботи, ні Стюарта. І не просто звідси. Надсилаючи своє резюме у газети «Нью-Йорк Пост», «Нью-Йорк Таймс», журнал «Гарперс Меґезін», журнал «Нью-Йоркер», я знову відчувала те хвилювання, у коледжі, так прагнула там бути. Не Даллас, не Мемфіс — Нью-Йорк Сіті, де, як вважають, живуть письменники. Але я не отримала жодної відповіді, нізвідки. А якщо я ніколи не виїду? Якщо я застрягла. Тут. Назавжди?

Лягаю й дивлюся, як перші промені сонця проникають у вікно. Усвідомлюю, що цей пронизливий крик був моїм.

Стою в аптеці «Брентс», вибираючи мамі крем «Ластре» та мило «Вінолія», тоді як