Кетрін Стокетт - Прислуга

від часу свого одруження з Лероєм, і я не хочу, щоб він мене у чомусь підозрював через це. Нарешті повертаюсь у ліжко, запевняючи себе, що немає жодного способу вгадати, де читає міс Гіллі. Хоча, я таки знаю, що вона не дійшла до свого розділу наприкінці. Я знаю, бо ще не чула верещання у своїй голові.

Уранці, присягаюсь, я рада, що працюватиму. Це день миття підлог, і я просто хочу викинути все зі своєї голови. Завантажую себе у машину та виїжджаю до округу Медісон. Учора попо­лудні міс Селія ходила на прийом до ще одного лікаря, щоб з’ясувати, чи матиме дітей, і я майже сказала їй, що вона може звернутися до мого. Я впевнена, вона розповість мені сьогодні кожнісіньку деталь. Принаймні, дурненька мала достатньо розуму, щоб покинути того доктора Тейта.

Я зупиняюся біля будинку. Тепер паркуюся перед будинком, відтоді, як міс Селія перестала хитрувати та зізналася містеру Джонні в тому, що він уже знав. Перше, що я бачу, це те, що вантажівка містера Джонні все ще вдома. Чекаю у машині. Він жодного разу не був тут, коли я приходжу.

Ступаю на кухню. Стою посередині та дивлюся. Хтось уже зробив каву. У вітальні чую чоловічий голос. Тут щось відбу­вається.

Я схиляюся близько до дверей і чую, що містер Джонні вдома у робочий день о 8:30 ранку, і голос у моїй голові велить бігти геть від дверей. Міс Гіллі зателефонувала йому й розповіла, що я крадійка. Він дізнався про пиріг. Він знає про книжку.

— Мінні? — я чую, як кличе міс Селія.

Досить обережно я штовхаю двері, які можуть відчинятися в обидва боки, і заглядаю. Там, на початку столу, сидить міс Селія, а поруч неї містер Джонні. Вони обоє дивляться на мене.

Містер Джонні здається білішим за старого альбіноса, який живе позаду міс Волтер.

— Мінні, принесіть мені, будь ласка, склянку води, — просить він, і у мене з’являється справді погане відчуття.

Я набираю та несу йому воду. Коли ставлю склянку на серветку, Містер Джонні піднімається. Він дивиться на мене довго й похмуро. Боже, ось починається.

— Я сказала йому про дитину, — шепоче міс Селія. — Усіх дітей.

— Мінні, я би її втратив, якби не ви, — говорить він, узявши мою руку. — Хвала Богу, що ви були тут.

Дивлюся на міс Селію, у неї застиглий погляд. Я вже знаю, що сказав лікар. Бачу, що не буде більше дітей, народжених живими. Містер Джонні потискає мої руки, потім іде до неї. Він опускається навколішки та кладе голову їй на коліна. Вона безупинно гладить його волосся.

— Не покидай. Ніколи не покидай мене, Селіє, — плаче він.

— Скажи їй, Джонні. Скажи Мінні те, що ти говорив мені.

Містер Джонні підводить голову. Його волосся скуйовджене, і він дивиться на мене.

— У вас завжди буде робота тут, у нас, Мінні. До кінця вашого життя, якщо захочете.

— Дякую, сер, — кажу я і маю це на увазі. Це найкращі слова, які я могла би почути сьогодні.

Прямую до дверей, але міс Селія досить тихо просить:

— Залишся тут на трохи. Добре?

Тому я спираюся рукою на буфет, бо дитина у мені стає важкою. І думаю, як це так, що я маю багато, тоді, коли вона не має жодної. Він плаче. Вона плаче. Ми, троє дурнів, плачемо в їдальні.

— Кажу тобі, — розповідаю Лерою на кухні двома днями пізніше. — Натискаєш кнопку — і канал змінюється і навіть не треба вставати з крісла.

Лерой не відводить очей від газети. — Мінні, це не має жодного сенсу.

— Міс Селія має його, називається «віддалене керування». Коробка розміром приблизно з половину буханця хліба.

Лерой хитає головою.

— Ліниві білі люди. Не можуть навіть устати, щоб повернути ручку.

— Думаю, люди незабаром літатимуть на Місяць, — кажу. Я навіть не слухаю, що виходить із мого рота. Я знову слухаю вереск. Коли та леді завершить?

— Що на вечерю? — запитує Лерой.

— Так, мамо, коли ми їстимемо? — цікавиться Кіндра.

Чую, як у двір в’їжджає машина. Я слухаю, і ложка сповзає у каструлю з квасолею.

— Пшенична каша «Крім-о-віт».

— Я не їстиму пшеничну кашу на вечерю! — вигукує Лерой.

— Я снідала нею! — викрикує Кіндра.

— Я маю на увазі — шинку. І квасолю.

Йду зачинити задні двері та повертаю засув. Знову виглядаю у вікно. Машина здає назад. Вона просто розверталась.

Лерой підіймається та розчиняє задні двері навстіж.

— Тут пече, наче в пеклі.

Він підходить до плити, де стою я.

— Що з тобою не так? — запитує він, за дюйм від мого лиця.

— Нічого, — відповідаю і трішки відхиляюся. Зазвичай він не чіпляється до мене, коли я вагітна. Але він підходить ближче, міцно стискає мою руку.

— Що ти зробила цього разу?

— Я… я нічого не зробила, — кажу. — Просто втомилась.

Він дужче стискає мою руку. Вона починає пекти.

— Ти не втомилася. Не раніше від десятого місяця.

— Я нічого не робила, Лерою. Просто відійди та пусти мене до вечері.

Він відпускає і довго на мене дивиться. Я не можу дивитися йому в очі.

Ейбілін

Розділ 31

Щоразу, коли міс Ліфолт іде по покупки, або у двір, або навіть у ванну, я перевіряю її столик біля ліжка, де вона поклала книжку. Я вдаю, наче витираю пил, але насправді перевіряю, чи та закладка Першої Пресвітеріанської Біблії перемістилася глибше у сторінки. Вона вже читає її п’ять днів, і я розгорнула сьогодні, а вона все ще на першому розділі, сторінка чотирнадцять. У неї залишилося двісті тридцять п’ять сторінок. Господи, як повільно вона читає.

Мені таки хочеться розповісти їй, що вона читає про міс Скітер, хіба вона цього не знає? Про те, як вона зростала з Константін. Боюся до смерті, але хочу сказати їй, продовжуйте читати, леді, тому що другий розділ про вас.

Я знервована, як кішка, через те, що бачу цю книжку в її будинку. Увесь тиждень ходжу навшпиньки навколо. Одного разу, коли Малюк підкрався ззаду й доторкнувся до моєї ноги, я ледве не вискочила зі свого робочого взуття. Особливо нервувала в четвер, коли приїхала міс Гіллі. Вони сіли за столом у їдальні та працювали над Благодійним вечором. Час від часу підводили голови та з усмішкою просили мене принести сендвіч із майонезом або чай із льодом.

Двічі міс Гіллі заходила на кухню і телефонувала своїй служниці Ернестіні.

— Чи ти замочила плаття Гізер зі спідницею-кльош так, як я тобі наказувала? Ага… а ти протерла балдахін над ліжком? Ні, ну тоді йди та зроби все так, як потрібно.

Входжу, щоби забрати тарілки, і чую, як міс Гіллі говорить:

— Я аж на сьомому розділі, — і завмираю, тарілки у моїх руках дзвенять. Міс Ліфолт дивиться на мене та морщить носа.

Але міс Гіллі, вона трясе пальцем біля міс Ліфолт.

— І думаю, вони мають слушність, це таки відчувається, мовби Джексон.

— Думаєш? —