Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

Джейсон не думав, що існує щось страшніше за Енцелада.

Він помилявся.

Порфіріон був вищим і більш м’язистим. Він не випромінював тепло і не проявляв жодних ознак вогнедишної здатності, однак у ньому було щось набагато моторошніше — така сила, навіть магнетизм, наче він був настільки величезним, що мав власне гравітаційне поле.

Як і Енцелад, вище пояса цар велетнів був людиноподібним, одягненим у бронзові обладунки, а нижче пояса мав лускаті драконячі ноги, однак його шкіра була кольору лімської квасолі. Волосся було зелене, наче листя влітку, зав’язане в довгі жмути і прикрашене зброєю: кинджалами, сокирами, і повнорозмірними мечами. Деякі з них були вигнутими і кривавими — можливо, трофеї, забрані у напівбогів вічність тому. Коли велетень розплющив очі, вони виявились білими, наче відполірований мармур. Він глибоко вдихнув.

— Живий! — проревів він. — Хвала Геї!

Джейсон героїчно заскиглив, чого, він сподівався, друзі не почули. Він був цілковито впевнений, що жоден напівбог не зможе впоратись із цим хлопчиною самотужки. Порфіріон був здатен піднімати гори. Він міг розчавити Джейсона одним пальцем.

— Лео, — промовив він.

— Га? — Лео стояв, роззявивши рота. Навіть Пайпер здавалась ошелешеною.

— Хлопці, продовжуйте, — сказав Джейсон. — Звільніть Геру!

— Що ти надумав робити? — запитала Пайпер. — Ти ж не маєш наміру...

— Розважити велетня? У мене немає вибору.

— Чудово! — проревів велетень, коли Джейсон наблизився. — Закуска! Хто ти — Гермес? Арес?

Джейсон думав скористатись цим припущенням, але щось його зупинило.

— Я — Джейсон Грейс, — промовив він. — Син Юпітера.

Білі очі впились у нього. Позаду шуміла бензопила Лео, а Пайпер заспокійливим тоном говорила з кліткою, намагаючись не видавати голосом свій страх.

Порфіріон закинув голову назад і розсміявся.

— Неперевершено! — він глянув на туманне нічне небо. — Отже, Зевсе, ти приносиш мені в жертву сина? Я оцінив жест, однак він тебе не врятує.

Небо навіть не загуркотіло. Допомоги зверху не буде. Джейсон залишився сам.

Він відкинув свою тимчасову палицю. Руки були в скалках, але тепер це не мало значення. Він мусить відтягнути час для Лео і Пайпер, і йому це не вдасться без належної зброї.

Настав час поводитися значно впевненіше, ніж він почувався.

— Коли б ти знав, хто я, — закричав Джейсон до велетня, — то хвилювався б через мене, а не через мого батька. Сподіваюсь, ти насолодився двома з половиною хвилинами свого відродження, велетню, тому що я збираюсь відправити тебе назад, прямісінько в Тартар.

Очі велетня звузились. Він поставив одну ногу ззовні басейну і присів, щоб краще розгледіти супротивника.

— То... почнемо з хвастощів, га? Точнісінько як у старі часи! Дуже добре, напівбоже. Я — Порфіріон, цар велетнів, син Геї. У минулому я здійнявся з Тартару, прірви мого батька, щоб кинути виклик богам. Щоб почати війну, я викрав царицю Зевса. — Він ошкірився до клітки з богинею. — Привіт, Геро!

— Одного разу мій чоловік тебе вбив, чудовисько! — крикнула Гера. — Він зробить це знову!

— Але це неправда, мила! Зевсу не дістало могутності, щоб убити мене. Йому довелось покластися на допомогу кволого напівбога, і навіть тоді ми майже перемогли. Цього разу ми завершимо те, що почали. Гея прокидається. Вона забезпечила нас купою чудових слуг. Наша армія стрясе землю, і ми знищимо вас у самій основі.

— Ви не наважитесь, — сказала Гера, але вона слабшала. Джейсон зрозумів це з голосу. Пайпер не припиняла щось шепотіти клітці, а Лео продовжував пилити, однак земля всередині все одно піднімалась і вже вкривала Геру по пояс.

— О, так, — промовив велетень. — Титани намагалися напасти на ваш новий дім у Нью-Йорку. Сміливо, але неефективно. Гея мудріша і більш терпляча. А ми, її най- величніші діти, набагато сильніші за Кроноса. Ми знаємо, як убити вас, олімпійців, раз і назавжди. Вас треба цілковито відкопати, наче гнилі дерева, — розірвати і спалити найстаріші корені.

Велетень нахмурився, дивлячись на Лео і Пайпер, наче тільки помітив, що вони щось роблять біля клітки. Джейсон ступив уперед і загорланив, щоб знову привернути увагу Порфіріона.

— Ти сказав, що тебе вбив напівбог, — крикнув він. — Як, коли він був таким кволим?

— Га! Гадаєш, я тобі поясню? Мене створили на зміну Зевсу. Я народжений, щоб знищити володаря небес. Я заберу його трон. Заберу його дружину... або, якщо вона відмовиться, я дозволю землі поглинути її життєву силу. Те, що ти бачиш перед собою, дитино, — лише моя послаблена форма. Я буду сильнішати погодинно, поки не стану непереможним. Однак я і зараз цілком здатен розчавити тебе в жирну пляму!

Він став на повний зріст і простягнув руку. Із землі вилетів двадцятифутовий спис. Він схопив його, а потім ударив драконячою ногою об землю. Руїни затряслись. У відповідь на заклик царя велетнів з усіх кутків подвір’я почали збиратися чудовиська: грозові духи, вовки і земленароджені.

— Чудово, — пробурмотів Лео. — Нам бракувало ворогів.

— Покваптеся, — сказала Гера.

— Знаю! — обірвав Лео.

— Засинай, клітонько, — промовила Пайпер. — Гарна, сонна клітонько. Так, я розмовляю з пучком земляних завитків. Це зовсім не дивацтво.

Порфіріон змахнув списом над руїнами, розтрощивши димохід і розкидавши дерево та каміння по всьому подвір ю.

— Отже, сину Зевса! Я скінчив із хвастощами. Тепер твоя черга. Що ти там казав про те, щоб знищити мене?

Джейсон подивився на коло чудовиськ, які нетерпляче чекали наказу господаря розірвати ворогів на шматки. Бензопила Лео так само дзижчала, а Пайпер не припиняла розмовляти, однак усе здавалось марним. Клітка Гери майже цілком наповнилася землею.

— Я — син Юпітера! — крикнув він і просто заради ефекту викликав вітри, щоб вони здійняли його на декілька футів над землею. — Я дитина Риму, консул напівбогів, претор Першого Легіону.

Джейсон гадки не мав, про що говорить, однак слова вилітали так, наче він промовляв їх сотні разів у минулому. Він простягнув руки, показавши татуювання орла та SQPR, і, на його подив, велетень начебто впізнав символи.