Ольга Островська - Йдемо зі мною, Василино, Ольга Островська

Глава 36

Вдруге в житті мене везуть кудись у летючій машині. Але враження, слід визнати, тепер зовсім інші. Під нами й попереду розстилається не пустеля, а приголомшливої ​​краси зимовий пейзаж даріату Шаєра. І летимо ми не на рабський аукціон, а до столиці Занагара, до імператорського палацу, де на мене чекає Арід. І серце заходиться не від задушливого страху, а від трепетного хвилювання.

Я не знаю, якою буде наша зустріч після вчорашньої розмови. Чи буде все як і раніше? Чи буде він зі мною таким, як був? Чи може тепер, коли я знаю про імператорський титул, то й поводитись зі мною Арід почне по-іншому? Від усіх цих питань, побоювань, сумнівів я почуваюся так, ніби на голках сиджу.

Так ще й можливість побачити Занагар з висоти пташиного польоту аж ніяк не може залишити мене байдужою.

Ааму, що сидить поруч зі мною, буквально припала до бокового скла, захоплено витріщаючись на красу, що проноситься повз. Я б і сама припала, але, по-перше, старанно намагаюся зберігати пристойний вигляд дорослої людини, а по-друге, сиджу посередині, тому зробити це неможливо.

− А чому Арід не прийшов порталом забрати нас? У нього щось трапилося? – кидаю обережний погляд на зосередженого куарда, який керує карнотою. Саме так, виявляється, називається ця летюча штука.

– У Соледу сьогодні прибули важливі іноземні… гості, – скоса глянувши на мене, пояснює Рок. – І зайві просторові розриви, утворені порталами, можуть стати дірою у безпеці, як імператорського палацу, так і замку Шаєра. Не хвилюйся. Нам не потрібно долати всю відстань на карноті. Я відкрию портал у повітряний простір Соледи, як тільки ми пройдемо захисний контур навколо моїх особистих земель.

– Дякую, що пояснили. Я й не хвилююся. Просто цікаво, – трохи натягнуто посміхаюся до Соліного чоловіка. Без неї перебувати з ним поряд дивно і ніяково.

– Я так і подумав, – хмикає куард, продовжуючи стежити за дорогою.

Невже я маю такий стурбований вигляд? Помічаю, що мну в долонях власну спідницю і розумію, що таки маю.

– А нащо ми Аріду у палаці, якщо у нього там зараз важливі гості? − наважуюсь поставити ще одне питання, якщо вже Рок не відмовляється мені що-небудь пояснювати.

− Саме через те, що в нього гості, і він не може залишити столицю. Жоден куард не покине свою обраницю надовго одну.

− Я була не одна, − заперечую тихо, відчувши дивне задоволення від того, що мене назвали обраницею Аріда.

− Упевнений, ти зрозуміла, що я мав на увазі, − спокійно зауважує Рок. – Зараз буде портал. Приготуйтеся.

Я чіпаю за плече Ааму, що надто захопилася краєвидами, і коли дівчинка запитливо оглядається на мене, показую їй очима на спинку її сидіння.

– Портал. Гадаю, нам треба сісти рівно, – усміхаюся.

– Добре, – киває руда, старанно виконуючи моє прохання, і тепер з цікавістю дивиться уже вперед. – А що таке столиця?

І поглядає на мене з дуже збентеженим, хоч і зацікавленим виглядом. Уявляю, як їй ніяково розуміти, скільки всього вона не знає. Навіть мені, іншосвітянці, в цьому плані набагато простіше. Так, Ільмондар, не Земля, але мені не так вже й складно знайти паралелі та аналогії з рідним світом, прочитаними книгами, переглянутими фільмами. А як зараз почувається Ааму, яка після загубленого, майже дикунського поселення на задвірках Ільмондара, де вона народилася і виросла, опинилася в центрі цивілізації? Думаю, Аріду доведеться наймати для неї натовп викладачів, щоб допомогти освоїтися в імперії. Втім, не одній Ааму доведеться вчитися.

– Це головне місто країни. Там, де розташований осередок влади й перебуває правитель. У Занагарі це імператор, – стисло поясню я своїми словами.

– Арід? – скидає Ааму брови.

− Так, саме він. А ще, я так зрозуміла, що в столиці Занагара за потреби збирається Рада адамірів, – згадую з розповіді Солі про суд над її ґвалтівником. І оскільки Рок мовчить і ніяк мене не поправляє, роблю висновок, що я зрозуміла правильно.

Більше нічого дівчинка у мене спитати не встигає. У повітрі перед нами утворюється пляма викривленого простору і ми, не зменшуючи швидкості, влітаємо прямо в неї. Щоб через коротку мить повної дезорієнтації нашу карноту викинуло в небі над величезним містом.

− Ого, − приголомшено видихає Ааму поруч, але я й сама завмираю, захоплено витріщаючись на нові краєвиди, що відкрився перед нами.

От здавалося б, після нашої подорожі з Арідом, мене вже не здивувати якимось там містом. Але я точно не була готовою до того, наскільки фантастично-прекрасним це місто виявиться. Величні шпилясті хмарочоси, що потопають у хмарах, і просто красиві у своєму розмаїтті будівлі, мальовничі вулиці, острови, що ширяють над всім цим і на яких теж помітні якісь будівлі. Величезні дивні конструкції, що пливуть у небі й нагадують дирижаблі. Над дахами снують у невловному, на перший погляд, порядку карноти, різних форм і розмірів. Від всього цього навіть дихання перехоплює.

– Ласкаво прошу до Соледи, сьєри, – вимовляє Рок, посміхаючись.

Ми все мчимо далі, і от мій погляд прикипає до величезної громади, що зависла над містом. Це острів. Найбільший з усіх, що я тут бачила.

Наша карнота, на мій подив, забирає вгору, прямуючи саме до нього.

Ні. Ну, не може бути. Не може ж імператорський палац стояти на летючому острові.

Виявляється, може. Бо нічим іншим цей білий архітектурний шедевр неймовірної, фантастичної краси, що височить перед нами, просто бути не може.

Рок вирулює свою летючу машину на величезний майданчик, судячи з усього, посадковий. І мої очі одразу ж чіпляються за високу чоловічу постать, що швидким кроком спускається широкими сходами до цього самого майданчика. Здається, Арід вийшов нас зустрічати.

До того моменту, як карнота плавно приземляється, він уже стоїть в очікуванні, буравлячи мене уважним поглядом через лобове скло. І ось дверцята підіймаються. Першою з салону вибирається Ааму, якій Арід чемно подає руку і по-батьківськи обіймає за плечі, запевняючи, що вона має чудовий вигляд.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍