Василь Григорович Ян - Чінгісхан

його тіла вже товпились, відштовхуючи один одного, наступники, намагаючись одірвати шматки від великої кривавої спадщини…

— Хіба ти… не можеш… пригадати?.. Скажи!

Єлю Чу-цай прошепотів:

— Ти в житті зробив багато і великих, і вражаючих, страшних справ. Правдиво їх перелічити зможе лише той, хто напише книгу про твої походи, діла й слова.

— Наказуємо… викликати… людей знаючих, щоб… вони… написали… сказання… про мої походи… діла… І слова.

— Це буде зроблено.[173]

В юрті було тихо. Часом потріскувало багаття, або порив вітру, що влітав через дах, закручував голубий димок над багаттям з сухого полину і вересу. Знову прошипіли слова:

— Що ж… найкраще… з того… що я… зробив?

Бажаючи втішити умираючого, Єлю Чу-цай сказав:

— Найкраща з твоїх справ — це твої закони «Яса». Додержуючи шанобливо цих законів, твої нащадки правитимуть всесвітом десять тисяч років[174].

— Правильно! Тоді… настане… спокій… кладовища… в пустельних степах… виросте… буйна трава… а між могильними курганами… будуть ластися… лише… монгольські коні… — І, помовчавши, каган додав: — І дикі… кулани…

Чінгісхан лежав нерухомий, заплющивши очі, з загостреним носом і запалими скронями.

Безшумно ввійшли Махмуд-Ялвач, китайський лікар і головний шаман. Опустившись на коліна біля ніг кагана, вони завмерли, чекаючи, коли він прокинеться й заговорить. Каган розплющив очі, і погляд його зупинився на Махмуд-Ялвачі.

— Як управляє… західним уділом… мій син… Джагатай?

Махмуд-Ялвач, благообразний і нарядний, у червоному халаті і білосніжній чалмі, схрестивши руки на гладкому животі, схилився до землі.

— Твій доблесний син Джагатай-хан, і всі монголи-багатури, і всі підкорені народи його уділу на берегах Сейхуну і Зеравшану молять аллаха за твоє здоров’я і бажають царювати багато років.

— А як управляє… правитель північних народів… мій… старший син… Джучі-хан?

Махмуд-Ялвач затулив обличчя руками. Згідно з монгольськими звичаями, під час розмови про смерть близької людини непристойно згадувати звичайне ім’я покійного, що вже став «священною тінню», а слід говорити алегорично, заміняючи його ім’я іншими шанобливими словами. Тому Махмуд-Ялвач почав здалеку:

— Той, що одержав твоє повеління правити північними народами, оголосив бекам, що готує великий похід…

— Проти мене?

— Ні, мій великий государю! Вістря списів були спрямовані на захід у бік булгар, кипчаків, саксинів, урусів. Але похід не міг відбутися, і всі воїни роз’їхалися по своїх кочовищах. Як удар грому серед ясного дня, велике горе звалилося на всіх!

— Поясни!

— Для ханської родини було влаштовано в степу велике полювання. П’ять тисяч нукерів розтягнулись облавою по рівнині і вигнали з очеретів і кабанів, і вовків, і кілька тигрів. А інші п’ять тисяч вершників пригнали здалеку, з степу, і сайгаків, і джейранів, і диких коней. Коли ввечері після полювання запалали багаття і мав початися бенкет, нукери не могли знайти того, хто з найстрашніших боїв виходив незачепленим стрілами. Його довго шукали і, нарешті, побачили, але як! Він лежав одинокий у степу, ще живий, на ньому не було ні краплі крові, але він не міг вимовити жодного слова, а тільки дивився розуміючими очима, сповненими гніву…

— Невже загинув… він…

— Загинув дорогий і найближчий твій багатур, укритий славою перемог, — невідомі лиходії переламали йому хребта.

Обличчя Чінгісхана скривилося. Руки зім’яли соболеве покривало. Він шепотів:

— Утчигін поквапився… Великого багатура й досвідченого полководця вже нема… А замінити його ніким! Хто тепер… правителем Хорезму?

— Твій юний внук, хан Бату, під керівництвом його мудрої матері. Вона скликала нукерів і разом із хлопчиком піднялась на курган. Батухан сидів на гнідому бойовому коні свого батька. Палкий хлопчик закричав нукерам: «Слухайте, багатури, переможці чотирьох сторін світу! Ваші мечі вже заіржавіли! Гостріть їх на чорному камені! Я поведу вас туди, на захід, через велику ріку Ітіль. Ми промчимо грозою через землі боягузливих народів, і я розсуну царство мого діда Чінгісхана до останніх меж всесвіту… І я клянусь також, що розшукаю і зварю живими в казанах тих злочинців, які загубили мого батька!»

Чінгісхан, потемнілий і страшний, з блукаючими очима, підвівся на лікті і, задихаючись, видавлював слова:

— Добре бути молодим… навіть з колодкою на шиї… коли попереду сяють перемоги… Але Бату ще хлопчик… Він наробить помилок… І його теж загублять! Повеліваємо… щоб поряд з Бату… завжди був радником… мій самий вірний… барс з відгризеною лапою… обережний Субудай-багатур… Він його збереже і навчить воювати… Бату продовжить мої перемоги… І над всесвітом… простягнеться монгольська рука…

Чінгісхан упав набік. Ліве око примружилось, праве око, блискаюче й зловісне, стежило за присутніми.

Опустивши очі, всі довго мовчали… І пригадалися слова поетові:

Четверо людей сиділи безсилі Біля могутнього полководця, що звик перемагать. Це були: лікар, шаман, дервіш і звіздар. При них були і ліки, і стародавні заклинання,