Василь Григорович Ян - Чінгісхан

І талісмани, і гороскоп, — Та ні краплини цілющої не зміг з них жоден дати.[175]

У тиші заіржав кінь, що стояв біля намету. Здригнувшись, усі глянули на кагана, — його праве око, втративши блиск, потьмяніло.

Чінгісхан давно вже возив з собою труну, видовбану з суцільного дубового кряжа, облямовану зсередини золотом. Вночі сини потай поставили її посеред жовтого намету. У труну поклали Чінгісхана, одягненого в бойову кольчугу. Руки, складені на грудях, стискали руків’я нагостреного меча. Чорний шолом з воронованої сталі відтіняв зблідле суворе обличчя з склепленими повіками. Обабіч у труну були покладені: лук з стрілами, ніж, кресало і золота чаша для пиття…

Воєначальники, згідно з наказом кагана, приховували таємницю його смерті і продовжували облогу тангутської столиці. Коли тангути вийшли з головних воріт міста з почесними дарами і пропозицією миру, монголи накинулись на них, усіх перебили, потім вдерлися в місто й перетворили його на руїни.

Загорнувши труну Чінгісхана в повсть і поклавши на двоколісного воза, запряженого дванадцятьма биками, монголи рушили назад. Щоб ніхто передчасно не розповів про смерть повелителя народів, багатури, поки не прибули в Корінну орду, в дорозі вбивали кожне зустрічне створіння — і людей, і тварин, говорячи вмираючим:

— Вирушайте в надхмарне царство! Старанно служіть там нашому священному правителю!

Під час народного оплакування прославлений багатур Чінгісхана, переможець меркитів, китайців, кипчаків, іранців, грузин, аланів і урусів, полководець Джебе-иойон оголосив:

— Одного разу «той, хто встановив наше царство», полював на горі Бурхан-Халдун. У пустельному місці, на схилі гори він відпочивав під старим деревом. «Тому, кого вже нема», сподобалось оце дике місце і височезний стрункий кедр, що чіплявся за хмари. І я почув такі його слова: «Це місце. як пасовисько зручне для дикого оленя і пристойне для мого останнього пристанища. Запам’ятайте це дерево».

Полководці кагана згідно з наказом розшукали на горі вказане місце, де ріс надзвичайно високий кедр. Під ним було опущено в землю труну з тілом Чінгісхана.

Поступово навколо могили розрісся такий густий і дикий ліс, що не можна було пройти крізь нього і знайти місце поховання, так що навіть старі охоронці забороненого місця не вкажуть до нього дороги.

ЕПІЛОГ


Розділ перший
ТУТ ПРОЙШЛИ МОНГОЛИ

Ви, укриті снігами гори!

Ви бачили, як я став рабом невірних?

Як я йшов із зв’язаними руками,

А мене били канчуком по голові!

Мої сльози не вражають нікого,

Самі лише гори здригаються від них.

(З пісні хівінського невільника)

На широкій дорозі, що вела на схід від великої ріки Джейхун, де протягом багатьох століть проходили багаті каравани, одразу після монгольського погрому припинився рух. Спустіли придорожні крамнички та заїжджі двори, і стояли вони похмурі, без воріт і дверей, бо їх виламали воїни для багать. Зів’яли не зрошувані більше сади, бо нікому було прочищати арики і проводити воду.

Дивним і незвичним здавався молодий похмурий вершник в іноземному плащі, що самотньо їхав по курних шляхах, де всюди валялися розтягнені шакалами людські кістки. Вороний сухорлявий кінь арабської крові рівномірно постукував копитами, а вершник зрідка підбадьорював його свистом.

— Яка мертва пустеля! Ні людини, ні верблюда, ні собаки! — зітхав подорожній. — За весь день тільки два вовки не кваплячись пересікли дорогу, наче хазяїни цієї безмовної рівнини, схожої на безмежне кладовище… Якщо так буде й далі, то мій завжди невтомний кінь разом з хазяїном незабаром простягнеться навіки біля оцих білих черепів з слідами страшних монгольських мечів…

Темна ворухлива маса спереду видалась незвичайною. Кінь форкнув, нашорошив вуха. Вершник під’їхав ближче. Кілька великих понурих орлів тиснулися над здобиччю, що лежала посеред сліпуче залитої сонцем закуреної дороги.

Вершник свиснув. Важко змахуючи величезними крилами, орли знялися й сіли на ближньому горбі. Між свіжими дорожніми коліями в дивному стані, немов у судорожному пориві, лежала дівчинка в порваному туркменському одягу. Орли вже встигли зіпсувати її обличчя, яке ще зберегло ніжні риси.

— Знову монгольська робота! Вони хапають дітей, тримають, не піклуючись, потім, натішившись, кидають…

Звився канчук — і кінь поскакав. За поворотом дороги вершник наздогнав групу монголів. Два вози на високих скрипучих колесах, перевантажені награбованим добром, поволі посувалися вперед. На кожному возі на речах сиділа монголка у чоловічому лисячому малахаї та баранячій шубі і одноманітно покрикувала на запряжених биків, які байдуже ступали в хмарах куряви.

Позад волів шкутильгало троє напівголих виснажених полонених з зав’язаними за спиною руками і жінка, що хиталася від слабості. За ними плентався, висунувши язик, великий кудлатий собака. Монгольський хлопчик років семи, з двома косичками над вухами, підганяв полонених, наче пастух, який квапив поволі ступаючих корів.

— Урагш, урагш, муу! (Вперед, вперед, дурний!) — кричав хлопчик і по черзі стьобав кожного