Василь Григорович Ян - Чінгісхан

мене його повинні оголосити великим каганом і підняти на білій повстині пошани. Стійте міцно і грізно на чолі всієї держави й монгольського народу і не смійте після моєї смерті перекручувати чи не виконувати мій «Ясак». Шкода, що зараз тут нема моїх синів Джучі і Джагатая. Шкода! Хай не трапиться так, що, коли мене не стане, вони порушать мою волю, ворогуватимуть поміж себе і здіймуть у царстві згубну смуту! Хоч кожна людина бажає померти вдома, але я вирушаю в останній похід, заради гідного кінця мого воїнського імені. Дозволяємо вам іти!

Після цього Чінгісхан рушив з військом далі. В дорозі правителі зустрічних племен і міст приходили один по одному і заявляли про свою» покірність. Один хан з’явився з підносом крупних перлів і сказав: «Ми підкоряємось!»

Але великий хан, почуваючи близькість смерті, не звернув на перли уваги і наказав розсипати їх у степу перед військом. Всі воїни збирали, але багато перлів загубилося в поросі, так що й згодом люди шукали їх і знаходили.

— Кожний день для мене тепер дорожчий за підноси з перлами, — говорив Чінгісхан і був сповнений турботами й тривогою.

Тоді цар тангутський послав вісників до Чінгісхана. Він їх не прийняв, і тангутські посли передали такі слова великому радникові кагана Єлю Чу-цаю:

— Наш цар кілька разів повставав проти великого кагана, і після того завжди в нашу країну вторгалися монголи, вбивали народ і грабували міста. Безглуздо чинити опір. Ми прийшли служити Чінгісханові, просимо миру, угоди і взаємної клятви.

Єлю Чу-цай відповів послам:

— Великий каган хворий. Хай цар тангутів підожде, поки Чінгісханові стане краще.

Хвороба Чінгісхана день у день посилювалась; він виразно бачив близькість кончини і наказав:

— Коли я помру, то нічим не виявляйте моєї загибелі, не зчиняйте плачу й голосіння, щоб про це не дізналися вороги, не зраділи і не піднеслися духом. А коли цар і жителі тангутські вийдуть з воріт фортеці з дарами, кидайтеся на них і знищуйте!..

Великий каган лежав на дев’яти складених білих повстинах. Під головою була сідельна замшева подушка, на ногах покривало з темного соболя.

Тіло, довге і схудле, здавалося неймовірно важким, і йому, що потрясав світ, було важко поворухнутись або підвести обважнілу голову.

Він лежав на боці і чув, як при кожному подиху лунає тонкий звук, наче миша попискує. Він довго не розумів, де сидить ця миша. Нарешті, він переконався, що миша пищить у нього в грудях, що, коли він не дихає, замовкає й миша і що миша — це його хвороба.

Коли він перевертався на спину, він бачив над собою верхній отвір юрти, схожий на колесо. Там поволі пропливали хмари, і одного разу він помітив, як високо в небі пролетів ледь видний ключ журавлів. Доносилось їхнє далеке курликання, що кликало в далечінь, до нових, небачених земель.

Каган пригадав, як він хотів проїхати до Останнього моря, але вже на кордоні Індії не витримав спеки і все його тіло вкрилося червоними сверблячими плямами: тоді він повернув військо до прохолодних монгольських степів.

Тепер, ослаблий і безпорадний, він гине в холодній тангутській долині, між ліловими горами, де вранці вода в чашках перетворюється на кригу. Щомить сили покидають його, а лікарі обдурюють чи не вміють знайти ту траву, яка допоможе знову сісти на коня і помчати степом за довгорогими оленями або за жовтими непокірними куланами… Куланами?.. А де красуня, непокірна Кулан-Хатун?.. І її вже нема!.. Отже, має рацію китайський мудрець, що способу здобути безсмертя нема!..

Каган шепотів, ледве ворушачи висхлими губами:

— Я не бачив таких страждань, коли збирав під свою долоню численний народ голубих монгольських степів… Тоді було дуже важко, так важко, що натягувалися сідельні ремені, тріскалися залізні стремена… Але тепер мої страждання безмежні… Правду кажуть наші старійшини: «У каменя нема шкіри, у людини нема вічності…»[172]

Чінгісхан поринув у тривожний сон, а миша попискувала дедалі сильніше, в боку кололо, і дихання уривалось.

Коли каган прокинувся, біля його ніг сидів навколішках китаєць Єлю Чу-цай. Такий же довгий і худий, як Чінгісхан, оцей мудрий радник не зводив з хворого пильного погляду. Каган сказав:

— Що… доброго… І що… поганого…

— Прибув із країни Бухарської твій перекладач Махмуд-Ялвач. Він каже, що там…

Каган роздратовано поворушив долонею, і китаєць замовк.

— Я запитую, — прошепотів Чінгісхан, — що доброго… І що поганого… в житті… я зробив?..

Єлю Чу-цай замислився. Що можна відповісти тому, хто йде з життя? Перед ним раптово промайнули сотні образів… Він побачив голубі рівнини і гори Азії, прорізані ріками, скаламутнілі від крові і сліз… Пригадались руїни міст, де на задимлених стінах громадились порубані й розпухлі тіла і старих, і дітей, і квітучих юнаків, а здалеку долинав глухий гомін монголів, які громили місто, і їх незабутнє виття, коли вони вбивали ридаючих жителів: «Так велить «Яса»! Так велить Чінгісхан!..»

Жахливий сморід від гниючих трупів виганяв уцілілих жителів з руїн, і вони знаходили собі притулок у болотах, у куренях, щомиті чекаючи повернення монголів і зашморгу аркана, що поведе їх у тяжке рабство… Одна картина спалахнула із сліпучою яскравістю. Біля стін зруйнованого Самарканда лежав на спині, розчепіривши сухі довгі ноги, великий худющий верблюд; життя ще теплилося в його сповнених жаху очах. Кілька чоловік, зчорнілих від голоду, відштовхуючи один одного, скривавленими по лікті руками, виривали з розпоротого черева верблюда куски нутрощів і тут же квапливо їх пожирали… «Потрясатель всесвіту», який лежав безмовно, своїми довгими кістлявими ногами й висхлими руками нагадував того верблюда, і такий самий жах смерті спалахував у його напіврозплющених очах… І так само біля