Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

на тверде покриття, ймовірно - асфальт. Після чого машина двома колесами проїхалася по ній же. Але це ще не все. Його переїхали двічі.

- Як то? Ще одна машина?

Тут уже озвався міліцейський експерт:

- Схоже, що та ж сама. Версія така: покійний ішов дорогою або навіть по узбіччю. Поки що не встановлена машина наздогнала його на великій швидкості і вдарила в спину. Водій не гальмував, збив, переїхав, тоді нарешті зупинився, вийшов, роздивився, що накоїв, розвернувся і переїхав ще раз. Щоб уже напевне.

Ми аж оніміли, уявивши собі цей жах. Першим отямився начальник міліції.

- Без протоколу… а ви, товариство, нічого не чули… чи не ти, гнида комісарська, за тим кермом сидів? І не бреши тут, як найнятий, що ти з Панченком не знайомий. Думаєш, як я молодший тебе, то старих кримінальних справ по району не знаю? Тебе ж притягали як підозрюваного в шістдесят п’ятому? По вбивству старшого Панченка? Мені наші ветерани розказували, хто тобі замість золотої медальки заслуженого трояка в атестат вліпив і твого татуся не побоявся.

- У мене алібі! І строк давності.

- Заткни його собі знаєш, куди? - не витримав Діденко. - Теж мені алібі. Сиділи з сином, телевізор дивилися. І більше нікого в хаті! І ніхто з сусідів випадково не зайшов, аби засвідчити. До речі, де синок?

- Надворі, сидить у машині, чекає, чи йому тата додому везти, чи гнати по адвоката.

- Вчиш вас, хлопці, вчиш, а ви все одно - недовчені-нетовчені. Ось вам ордер, негайно малого Баринова за шкірки - і в РОВД. Під охороною, як важливого свідка. А машину його - на штрафмайданчик і викликайте автоекспертів. Тільки вже під протокол. Бо те, що я зопалу сказав, може правдою обернутися. Допит закінчений! Дайте йому розписатися. І шановні поняті хай теж протоколи про обшук і вилучення підпишуть. І затям, Баринов, чи як там тебе - те, що зараз було, то лише приказка. А заспіваєш ти у нас по-справжньому дуже скоро.

- А ви спочатку доведіть, що то я Панченка переїхав.

- Доведемо, доведемо. Але співати ти будеш не на цю тему. Ти там щось про строк давності заїкнувся? Так от, слухай і запам’ятовуй: строк давності спрацьовує лише тоді, коли винуватий протягом максимального терміну покарання за цей злочин жодного разу не переступив закон. У тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому, коли тебе тато з-під суду витяг, скільки за вбивство давали, окрім розстрілу?

- П’ятнашку.

- Правильно, п’ятнадцять років. Але в тисяча дев’ятсот шістдесят сьомому тебе таки пов’язали - за хуліганство. Отже, залік свій ти відсунув на два роки. Шістдесят сім плюс п’ятнадцять - скільки буде?

- Вісімдесят два, - автоматично буркнув Баринов.

- На перший погляд - усе законно. Але! Доки ти ховався від сплати аліментів у своїй Кзил-Орді…

- В Йошкар-Олі…

- А, один чорт! І не перебивай! Ти не у морзі, а під слідством. Так от, доки ти від аліментів бігав, радянська влада поміняла статтю і за вбивство стали давати не п’ятнадцять, а двадцять років. Не чую…

- Ну, нехай не вісімдесят другий, а вісімдесят сьомий. То й що?

- Так то воно так, але якби ти, цапидло зеківське, не стрибав по бабах, то грамотний адвокат тебе би зараз витяг. Але твій кобеляж із аліментними фокусами - то кримінальний злочин, який у свою чергу перериває залік строку давності.

- А я не сидів! Я не сидів! Я сина забрав! І визнав!

- Не плутай складу злочину з відбуттям покарання. Твій злочин доведений і на суді встановлений. Так коли ти там від жінки ноги зробив, кинув її від туберкульозу помирати?

- У вісімдесят п’ятому! - радісно закричав Баринов, - спізнився, начальник! Пізно мені старий висяк шити!

- Ти знаєш, у чому твоя біда? Що ти газет не читаєш, радіо не слухаєш, а по телику тільки ка-ве-ен дивишся. А тому й не знаєш, що у нас уже давно не УРСР, а незалежна Україна. І кримінальний кодекс у нас не радянський, а новий. А згідно з ним за вбивство уже не двадцятник, а довічне дають. А відтак - строк давності тепер не автоматом встановлюють, а через суд. І повір мені, тут тобі нічого не світить.

- А ми ще подивимося, що кому світить.

- Знаєш, навіть якщо трапиться чудо і ти виплачеш собі прощення за вбивство старого Панченка: за давністю років, за молодістю літ, то от уже за Панченка-молодшого підеш на довічне. Оце я тобі гарантую. Тільки не ліпи сюди політику.

Після такого ліричного відступу Діденко підвівся і скомандував:

- Тут усе. Поїхали до райвідділу, бо я, чесно кажучи, мертв’яків не люблю, хоч і сто років у міліції. Мав би звикнути, а не виходить.

Після того, як усіх причетних та підозрюваних розвели по камерам райвідділу, наш начальник міліції подякував Броникові і його солдатикам, відпустив їх, а заразом попросив підкинути до Великих Колод мого свекра.

- Маріє, - сказав Діденко, коли і я налаштувалася вставати. - ви не Штірліц, я не Мюллер. Але вас я попрошу залишитися. Дуже треба.

Потому він розпорядився аби відшукали автоексперта миттю, навіть якщо доведеться пірнати за ним у йорданську ополонку. Далі сам подзвонив до Панченкової дочки, повідомив сумну звістку, поспівчував по-людському і попросив на завтра під’їхати для офіційного опізнання. Поклав слухавку і глянув на головлікаря, який сидів, притискаючи до