Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

— Але ж тоді ти знову підіграєш російським більшовикам, які, бачиш, зовсім не визнають Україну як державу. Ти помітив, що Каменєв у телеграмі на твоє ім'я говорить: "... або ви підете з робітниками й селянами всієї Росії"..., тобто, України для нього, а відтак, для тебе не існує.

— Галю, не наступай на болючий мозоль! — підвищив Нестор свій голос.

Кузьменко зрозуміла, що перевищила свої повноваження і хапонула зверх належного як члену сім'ї, члену штабу і навіть голові Ревтрибуналу, а тому винувато попросила у чоловіка вибачення. А той, на диво, швидко пригасив свій гнів і спокійно пояснив, чому так сказав стосовно отамана:

— Коли ми не виступимо проти Григор'єва, нам більшовики не дадуть жодного патрона, і тоді плакала наша Україна — її захопить Денікін. Ти ж знаєш, що армія у мене велика і дух її бойовий, але ми не маємо достатньо ні гвинтівок, ні гармат, ні кулеметів. А сподіватися на те, що все це заберемо у ворога, — шлях у безнадійність. Я не можу таким шляхом повести військо.

Галина хотіла заперечити чоловікові, порадити йому об'єднатися з Григор'євим, та ще й з Петлюрою і піти спільно, дружньою навалою проти завойовників-більшовиків і тоді, безперечно, була б створена вільна й незалежна від усього світу Україна, але блискавично проаналізувавши всі "за" і "проти", зрозуміла, що знову наступить на болючий мозоль Нестора, а може ще й на болючіший ніж раніше, тож аби піднести коханому настрій, сказала:

— Можливо й так... Можливо, дійсно немає в тебе іншого, значно розумнішого виходу.

Ах, Галино, Галино! Так всеосяжно, а головне, геніально й розумно ти подумала про шлях звільнення своєї нещасної України! З такою мудрою далекоглядністю! Твої думки справді були доленосні. Якби ти їх не приборкала в душі, якби виплеснула перед Нестором та ще й набралася б мужності переконати його, що розбрат між ним, Петлюрою і Григор'євим заведе Україну у прірву, відкине її цивілізований розвиток щонайменше на сотню літ, а об'єднання цих трьох мужів, як легендарних трьох китів, на яких тримається Земля-матінка, вирве Україну, нарешті, з неволі. Ох, якби ти це зробила, то бути б зараз, на початку третього тисячоліття, нашій славній Україні високо-розвиненою державою і стояти б їй на чолі цивілізованого світу, показуючи усім народам взірець Ісусохристового благоденства й раю на нашій планеті. Але, на жаль, Агафія (Галина) Андріївна Кузьменко — тоді, у травні 1919 року, не виконала своєї воістину історичної місії, не стала для України другою святою Марією, не набралася сміливості довести Нестору Івановичу Махну, що його роль як месії для України не в тому, аби розправитися зі своїми конкурентами на гетьманську булаву, а в об'єднавчій ролі усіх гетьманів на виконання святої справи.

Тодішня розмова між доленосним для цілого народу подружжям закінчилася цілком прозаїчно. Нестор, відчувши в останніх словах Галини підтримку своїм рішенням, полегшено зітхнув і сказав:

— Дякую, що ти мене розумієш, як ніхто інший... Дякую, кохана, — і пригорнув до себе ніжну дружину...

...Бог на певному етапі своєї творчої праці, створивши Землю, людину і всі блага для нормального, райського життя на Голубій планеті, пішов після праведних діянь, трохи спочити, забутися у богатирському сні. Для Господа його спочинок — якась хвилька, мізер. А тут, у нас на Землі, для людей, створених ним, — цілі тисячоліття. І в цьому часовому просторі, звісно, було б усе гаразд, усі його людські створіння жили б, як у Бога за пазухою, якби разом із ним спочивали і його супротивники та супостати, його здичавілі янголи, яких ми називаємо то чортами, то дияволами, то люциперами. Ні, не заснули вони й не сплять досі. Та ще й скориставшись тимчасовим відключенням Всевишнього від справ мирських, самі почали чинити з людьми, казна що! Отож замість чеснот, заповіданих Богом, маємо підлість і ненависть, мир і злагода між людьми перетворилися у братовбивчі війни, а земний рай став для всіх народів пеклом. Люди обманюють, знищують одне одного і цьому самогубству, здається, не буде кінця.

...Москва. Кремль. Початок травня 1919 року. Кабінет Леніна. Черговий вечір чаювання. Вождь більшовиків злий, як собака... Або як розтривожена гадюка. Він швидко ходить по кабінету із закладеними за спину руками й майже гарчить... чи сичить. Звісно, не на присутніх, а на тих, хто далеко від нього. Аж надто далеко і яких не в змозі особисто вкусити до крові. Він незадоволений усіма українцями:

— Я ж вам казав, кажу і буду завжди втокмачувати, що хохли — це зрадливий народ, ненадійний. І вірно росіяни про них кажуть: скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться.

ТРОЦЬКИЙ(спокійно, зухвало і спогорда). Я це знаю давно, з пуп'янка, бо, як уже засвідчував, на тій землі народився, серед хохлів виріс (пауза). І не раз усіх вас попереджав, що з українцями потрібно розмовляти тільки голосом кулемета й гармат. А ви, навпаки, все сюсюкаєтесь із ними. Ось і до сюсюкалися!

ЛЕНІН. Не ми, Леве Давидовичу, а Дибенко, Антонов-Овсієнко і навіть Каменєв з ними заодно. До речі, товаришу Антонов-Овсієнко, це з твоєї милості ми пригріли на своїх грудях цього зрадника Григор'єва? З твоєї. А тепер, що з ним робити?.. Ви ж безсилі його дістати! (пауза. Ленін перевів свій погляд на Дзержинського). А ти, Феліксе Едмундовичу?

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ. Все його оточення — то фанатики-націоналісти, які нашому вербуванню не піддаються.

ЛЕНІН. Ось і "залізний Фелікс" згинається перед Григор'євим, як мідна дротинка. Ви уявляєте, що буде з нами, з нашою революцією, коли з Григор'євим об'єднається Махно? Нам капут!

СТАЛІН(котрий, як завжди, стояв