Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

у віддаленому від бурхливих подій кутку й замість чаю смоктав свою задимлену люльку, повагом кинув репліку): А чи не використати нам саме зараз, прямо-таки з сьогоднішнього дня, вади характеру Махна?

ЛЕНІН(зацікавлено). Coco, розгорни свою думку.

СТАЛІН. Махно прагне бути вождем українського народу. Тож натякнемо йому, що ми, російські комуністи, його в цьому прагненні підтримаємо, лише за умови, що він здасть нам Григор'єва.

ЛЕНІН. Щось подібне я вже висловлював.

СТАЛІН. Але ж не довів до логічного кінця.

ЛЕНІН. Пропонуй.

СТАЛІН. Нарешті нагородити його орденом Бойового Червоного Прапора. І дати зрозуміти, що це — лише аванс за голову Григор'єва.

ТРОЦЬКИЙ(голосно й сердито). Цьому новоявленому гетьману України ще раніше, ніж Григор'єву, потрібно розчерепити сокирою голову!

ЛЕНІН(не то жартома, не то напівсерйозно). А чому сокирою?

ТРОЦЬКИЙ. Щоб надійно було. Один удар — і череп навпіл.

Ленін розсміявся так щиро, як мала дитина. Безперечно, йому ідея Троцького щодо вбивства Махна дуже сподобалася. І це Лев Давидович, мабуть, зрозумів, бо спогорда задер свою конячу голову вгору, аж закопилив губи. Несусвітний підлий геній! Усе своє життя тільки те робив, що копав могили комусь іншому, а не собі. І гадки не мав, що оце саме зараз тепер придумав для себе смерть. Мине зовсім небагато часу, якихось двадцять з лишком років, і Йосип Сталін (Джугашвілі), котрий на цьому чаюванні ніби зовсім байдуже сприйняв запропонований Троцьким метод убивства Махна, вибере саме цей спосіб для знищення самого Лейби Давидовича: 20 серпня 1940 року агент НКВС СРСР іспанський комуніст Рамон Меркадер смертельно поранив його альпійською киркою в голову.

А тоді, у травні 1919 року, Ленін, як завжди, мав останнє слово. Він з'єднав воєдино думку Coco Джугашвілі і Лейби Бронштейна:

ЛЕНІН. Зробимо так: Лев Давидович негайно відправляється на південь Росії і там, в одній із впливових харківських газет друкує, як і планував, розгромну статтю проти Махна. Нехай її так і назве: "Махновщина". "Батько" — отаман, без сумніву, занепокоїться, прочитавши її. А ми невдовзі, наче сніг на голову, нагородимо його орденом, давши зрозуміти зазнайливому гетьману, що його доля — у наших руках: захочемо — скомпрометуємо його в очах революційних мас і змішаємо з лайном, а захочемо — піднесемо до небес, підкинемо йому трохи зброї, якої йому завжди бракує. І тоді, після нашого "пряника", через агентуру товариша Дзержинського дамо Махнові зрозуміти, що нам від нього потрібна голова Григор'єва, можливо й розчереплена, як сказав товариш Троцький.

На цьому чергове чаювання у вождя народів закінчилося. Стало зрозумілим, що інтереси Леніна і Махна щодо бунтівного отамана Григор'єва повністю збіглися. Доля колоритної постаті в українській історії була вирішена.

...Україна. Махновщина. Гуляйполе. Центральний штаб "батька". Махно уважно вчитується в телеграму, складену головою культосвітнього відділу Петром Аршиновим (Маріним) на ім'я Надзвичайного уповноваженого Ради Оборони республіки Каменєва при уряді України в Харкові. Прочитавши кілька разів, Нестор узяв ручку, вмокнув перо у червоне чорнило, щоб видно було для нащадків його правку, й почав вписувати у текст цілі речення: "У свою чергу заявляю вам, що я і мій фронт залишаться незмінно вірними робітничо-селянській революції, а не інститутам насильства, в особі ваших комісаріатів і надзвичайок, що творять свавілля над трудовим населенням." Там, де йшлося про "авантюру та зраду народній революції Григор'єва", "батько" дописав: "...випускати проти нього відозву утримуюсь до одержання про нього чіткіших данних". І закінчив Махно знову ж таки рішучим "ні" більшовицьким замашкам на демократію і соціалізм: "... такі органи примусу й насильства як надзвичайки й комісаріати, що здійснюють партійну диктатуру — насилля навіть щодо анархістських об'єднань та анархістської преси, зустрінуть у нас енергійних противників."

Внісши ці правки, Нестор підписав телеграму і сказав:

— О, тепер можеш передавати.

Аршинов швидко пробіг очима вставки "батька" й занепокоївся:

— Але ж, Несторе Івановичу, це ж уже новий зміст телеграми! Чи не перегнемо палиці?

— Зовсім ні, Петре Андрійовичу. Нехай не забувають, що ми були й будемо за самоврядування народних мас і проти диктатури однієї партії над цими масами... Передавай, не сумнівайся.

Аршинов вийшов. До кабінету зайшов Зіньковський.

— "Батьку", — звернувся він, — одержав повідомлення від достовірного агента, що Григор'єв ще 7 травня оголосив себе "отаманом Херсонщини й Таврії". Виходить, що твоя держава Махновщина тепер входить до складу володінь Григор'єва, а ти в нього — підпасич.

Особливий порученець та охоронець Сашко, котрий був у кабінеті і чомусь досі байдуже слухав розмову відвідувачів, нарешті ожив:

— Чим би дурний не тішився, все одно лоба розіб'є об стінку, — зауважив він, певно, адресуючи свої слова Григор'єву.

Нестору цей вислів сподобався і він відповів Задову:

— Отже, кінцевий результат цього вискочки давно відомий... Хай оголошує себе хоч Наполеоном... Ти, Льово, не спускай з нього очей і доповідай мені все-все.

Задов вийшов. А Махно, хутко зібравшись, поїхав на фронт. Перша його зупинка була в Маріуполі, захопити який вже багато днів прагнули білогвардійці генерала Шкура. У них нічого не виходило, хоч махновська армія була напівозброєна. У повстанців не вистачало основного — патронів і шабель. Доходило до того, що махновці відбивалися від кіннотників звичайними