Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

представлені як теологічні книги Рідної Віри. Звичайно, як розповідали мені самі рідновіри Гамільтону, ці книги не були в повному розумінні “святим письмом”, але офіційні структури з релігійних справ вимагали при реєстрації громад, щоб “кожна конфесія мала свій “байбл”. У той час праці Володимира Шаяна в Гамільтоні ще не були відомими. Отож видрукували книги Я. Оріона і з ними реєструвалися як громада рідновірів.

Перу Ярослава Оріона належать ґрунтовні праці “Бог і релігія”, “В дорозі до правди”, “На роздоріжжі”, “Голос Предків” [335], у яких подано докладну критику біблійних переказів про сотворення світу, моральних настанов Старого Заповіту, а також викладене авторське монотеїстичне розуміння Бога.

Аналіз праць Я. Оріона засвідчує, що саме його книгами найбільше послуговувався Л. Силенко (зокрема ідеєю монотеїстичної концепції Рідної Віри). Ярослав Оріон ще за життя Володимира Шаяна не раз дискутував з професором листовно про Відродження Рідної Віри, але своїх монотеїстичних переконань не змінив.

Він дав докладний виклад своїх роздумів про людину, релігію, еволюцію, космос і природу, свідомість, а також переоцінку релігій світу, зокрема християнства, подав нищівну критику Біблії, зокрема ідеї “спасительства” та ін. Він писав: “Існування Бога – це не доктрина, проголошена тією чи іншою релігією, або філософією, а реальність, як і саме життя” [333. 215]. Людина завжди прагнула пізнати навколишній світ і Бога в ньому. Однак, на думку Я. Оріона, Біблія завжди заважала нам наблизитись до розуміння Бога. Які б прикмети не надавала людина Богові, вони завжди будуть “взяті з нашого людського світогляду. Ми можемо тільки інтуїтивно відчувати Божу присутність. Всевидючість – це видумка християнина, бо християнство навчило нас думати про Бога, як про досконалу і всемогутню особу, яка живе десь там поза видимим світом. Є це примітивне думання. Світ такий складний і такий відмінний від наc самих, що ми можемо думати про Бога тільки як про незбагненну містерію… В кожній деталі природи ми бачимо прояви Бога в космічній творчості. Джордано Бруно сказав гарно: “Бог є в кожному листочку трави, в кожній зернині піску і в кожному атомі, який пливе в сонячному світлі” [333. 219–220]. Ці думки цілком у дусі українського філософа Григорія Сковороди і Володимира Шаяна, яких Ярослав Оріон також цитує у своїх працях.

Ярослав Оріон звертає увагу на “історичність” світових релігій: “Християнський і юдейський Бог вважається теологією “Богом історії”, бо він об’явився в означений історичний час і в історичних обставинах. Але історія історичних слідів тут не знаходить, отже залишаються тільки міти. Бог, народжений від земної жінки, не має гідности Бога. Те, що вічне, не народжується” [333. 224]. Проте Оріон, на жаль, не йде далі в своїх міркуваннях, які могли б виявитися плідними. Річ у тім, що він недооцінював значення міфології в релігії, вважаючи її примітивними забобонами. Така думка мала вплив і на творця неорелігії рунвізму Лева Силенка.

До значимих думок Я. Оріона слід віднести його впевненість у тому, що “надприродного немає, є тільки знане і незнане” [333. 227, 275]. Ця думка висловлена побіжно і не розвинута далі. Проте вона потребувала б більш розлогих роздумів. У першу чергу, хотілось би звернути увагу релігієзнавців на цю аксіому, якої “чомусь?” (може на догоду християнським теологам?) не хочуть помічати науковці.

В усіх відомих сьогодні підручниках, словниках і енциклопедіях поняття Бога пояснюється як “надприродна” субстанція, про що вже йшлося у моєму дослідженні. Такий погляд на Бога логічно може мати дві причини: або це погляд атеїста, який у так званому “надприродному” бачить лише релігійний “забобон”; або модна нині демонстрація “толерантності” до теологів світових монотеїстичних релігій. Як уже неодноразово згадувалося, в природних етнічних релігіях поняття “надприродного” не існує. Отже, наукові визначення поняття Бога не є універсальними, вони обмежені рамками світових релігій. Мало звертають увагу ще й на те, що “надприродні” юдейський, християнський і мусульманський Боги мають цілком матеріалістичні якості.

Ярослав Оріон, зібравши кілька томів окремих, часом хаотичних, роздумів про Бога і релігію, так і не дав якогось істотного розуміння етнічної релігійної концепції. Будучи самітником, він не створив також ніяких конфесійних груп, не залишив ніяких послідовників. У його праці “На роздоріжжі”, окрім критики християнства, цілий розділ має назву “Моя Віра”, однак, і в ньому не знаходимо чітко окресленої концепції навіть його (Оріона) власної доктрини. Натомість – знову роздуми про Віру, еволюцію, Біблію, Ісуса, Християнство. Треба так розуміти, що новим станом віри Оріон вважає Бога, Правду, Розум [334. 270–336].

Давши таку розлогу критику юдейсько-християнських релігій, сам Оріон так і не зрозумів суті семітичної парадигми Бога. Він писав: “Бог є відмінний від нашої природи і диспозицій, але й непомітно вищий, тому й пізнати його неможливо. Світ існує, отже Бог є остаточною рацією існування, так каже наш розум, а що вище нашого розуму, те недосяжне” (курсив мій – Г. Л.) [333. 307]. Таким чином, Оріон у своєму монотеїстичному переконанні непомітно для самого себе погоджується з юдейською концепцією трансцендетності, позаприродності Бога.

Не зважаючи на те, що Оріон подав короткий опис Божественного пантеону наших Предків, його особиста релігійність (як він сам підкреслював) не може в чистому вигляді сприйняти нашу етнічну релігію. Він писав: “Бог, який мені в думках об’являється, це мій єдиний Бог у мойому серці” [333. 307]. Отже, Я. Оріон не ставив своїм завданням ні відродження Рідної Віри, ні тим більше, створення конфесії – його роздуми мали суто індивідуалістичний характер і не йшли далі. Він також не прийняв спроби природного розвитку рідної етнорелігії, розпочатої професором В. Шаяном.

ІV. 4. Лев Силенко – реформатор-монотеїст, ньюейджер

На жаль, в Україну в перші роки незалежності почали проникати не ориґінальні праці В. Шаяна, і навіть не праці Ярослава Оріона, а праці письменника-популіста, знаного під ім’ям Лев Силенко (справжнє прізвище та ім’я досі нез’ясоване, про що скажу окремо), який заснував так звану РУНвіру (абревіатура: рідна українська національна віра).

Оскільки РУНвіра, завдяки сучасним законам про свободу віросповідань, нині поширилась в Україні, виникла потреба хоча б у побіжному знайомстві з основними її засадами, тим більше, що багато людей помилково вважають РУНвіру язичництвом (що сам Силенко категорично заперечує) або ж “національною” релігією (як це заявлено Силенком у самій назві). Обидві кваліфікації, як покажемо далі, не відповідають реаліям.

Сучасні біографи Л. Силенка пишуть, що нібито ще в таборі “ДіПі” він вирішив створити українське релігійне об’єднання з “ідеалом віри в єдиносущого Господа Дажбога” [243; 496]. Це твердження не відповідає історичним фактам.

Зі слів свідків П. Роєнка і М. Скелі-Студецького знаємо, що на початку війни Силенку було близько 20–22 років, у той