Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

час, як В. Шаяну 37 років. В. Шаян проголосив ідею Відродження Рідної Віри ще в 1934 році. Л. Силенко ж познайомився з професором В. Шаяном і почав слухати його лекції у таборі в 1945 р. Про це В. Шаян писав в одному з листів до друзів: “Я познайомився з Силенком літом 1945 р. Силенко зложив присягу лицаря. Від того часу я надав йому ім’я Орлигора” [15; 470. 25. 20–21].

Отже, сам В. Шаян посвятив Силенка у рідну віру в 1945 р. Не зважаючи на це, Силенко відкрито не демонстрував свою належність до рідної віри (або не сприймав її серйозно) і, коли йому було вигідно, залишався християнином. Так, через два роки після посвячення в рідну віру у часописі “Нове лицарство” (1947. – № 2–3) Л. Силенко писав у своєму зверненні до молоді: “Клянемося у свято Великого Воскресіння Христового принести на жертовник волі Вітчизни молоде життя лицарське. Лицарі, хай буде Воскресіння Христа у душах людських. Лев Орлигора” [470. 25. 22].

У кінці 60-х років він нарешті зрозумів, що Рідна Віра в умовах канадської та американської еміграції може бути використана ним з метою власного возвеличення і, можливо, матеріального забезпечення. Однак, він побоювався, що політеїзм віри предків багатьма його земляками буде сприйнятий негативно, адже не даремно християнська церква впроваджувала у їхню свідомість стереотип мислення, що “поганство” – це релігія періоду дикунства. На думку кількох представників української діаспори в Канаді та Америці, з якими я спілкувалась щодо особи Силенка, одним з головних мотивів Силенкової монотеїстичної реформи було прагнення потрапити на сторінки Американської енциклопедії (точна назва не вказується) в якості засновника нового релігійного напрямку, що було б неможливим, якби його релігія була політеїстичною (з приватних листів). У книзі “Святе Вчення. Силенкова Віра в Дажбога”, виданій в АТ “Обереги” назва згаданої енциклопедії також передана поза всякими науковими правилами, отже я процитую так, як є: “Він відзначений і визнаний, увічнений у виданні ”Інтернаціонально Хто є Хто Інтелектуал”. І в цьому виданні за 1981 рік читаємо: “Духовний Учитель і Голова Громад вірних РУНВіри у вільному світі Др. Лев Силенко, син Терентія і Олени Півняк-Силенко, засновник конфесії РУНВіра. Він відзначений в “Нью-Йорк Геральд Трибюн” ” [415. 397]. З цього повідомлення довідуємося ще про одне його прізвище Півняк (можливо прізвище батька), тоді, вірогідно Силенко – прізвище матері. З розповіді його рідного брата Василя, який живе в Україні, а також його близьких земляків з Кіровоградщини послідовники рунвіри знають, що справжнє ім’я Лева Силенка – Іван Терентійович.

У кінці 60-х – на початку 70-х років Лев Силенко зробив спробу “реформувати” Рідну Віру, надавши їй вигляду громадянської монотеїстичної релігії для українців діаспори і назвавши її РУНвірою (Рідною українською національною вірою). Л. Силенко при цьому не признавався, що ідея Відродження етнічної релігії належить його Вчителю Волхву Володимиру (як його називали в Ордені).

Пройшовши “орденський вишкіл” (термін В. Шаяна) та засвоївши певну кількість знань про віру Предків, Л. Силенко, одначе, так і не зміг до кінця зрозуміти сутність вчення про багатопроявність Бога, яке дав В. Шаян. Йому здавалось зручнішим створити для діаспори просте й зрозуміле монотеїстичне вчення, яке було б легше сіяти в душі відірваних від рідної землі українських людей. Кілька років він мав успіх, проповідуючи своє власне вчення, називаючи себе “Рідним українським Пророком”. Так створилось кілька громад РУНвіри в Канаді та США.

Причиною його тимчасового успіху була відсутність поінформованості про справжнього засновника Рідної Віри та його працю, а також недостатній рівень освіти керівників таких громад (оскільки це була еміграція воєнного часу – люди, які через війну не встигли закінчити середню школу, дуже мало з них продовжили освіту за кордоном). Високий патріотизм цих людей був тим благодатним ґрунтом, на якому прийнялася ідея РУНвіри.

Однак, через свій нестриманий характер і, можливо, завищену самооцінку, Л. Силенко скоро почав втрачати авторитет серед колишніх прихильників. Тим часом, як кажуть діаспоряни, “правда вийшла на поверхню”. Ще за життя В. Шаяна канадійські друзі листовно просили його розповісти про Л. Силенка. В архіві зберігся лист Володимира Шаяна під назвою “Дещо про Леоніда Силенка (лист до друзів)”, датований 12 листопада 1971 р., в якому, зокрема, В. Шаян писав: “Я познайомився з Силенком в Авґсбурзі літом 1945 р... Силенко зложив присягу лицаря. В той час це була сама лише присяга. Очевидно і на думку не прийшло мені документувати цей акт у той час. Від того часу я надав йому ім’я Орлигори. В Ордені уживав він самого імени Лев через аналогію до Володимира та інших... Силенко (Орлигора) жив у цьому таборі і брав участь у деяких працях чи виданнях, а зокрема в акціях “Ордену”. Він був присутній на зібраннях групи лицарів Ордену, на їх обрядах присяги і моєму навчанні... Мав я клопіт із його загончивістю. Він домагався трактування себе в таборі як якоїсь упривілейованої особи, а не мав ніякого авторитету, навпаки цілу низку негативних застережень... Мав він безсумнівно енергію і ініціативність. Якби був витримав у дисципліні Ордену, тоді можна б стримувати його вибрики. Я вірив у те, що під моїм проводом і наглядом, при стримуванні його самоволі і вискоків, вдасться його вивести на корисну дорогу” [15].

Далі в цьому ж листі професор В. Шаян повідомляє, що: “В Америці Орлигора рішився на небезпечний для нього крок проголосити себе “учителем” і “основоположником” Рідної Віри. Маючи під ногами твердий ґрунт мойого вчення про первісну країну поселення першоіндоєвропейців, про старинність слов’янських мов і в тому числі української, зачав без контролі, різного роду видумками і фікціями аргументувати, за які доведеться довго соромитися викликаному ферментові...”. Володимир Шаян скрушно запитував: “Як же міг він заперечити зв’язок із Орденом, якого присягу так ганебно зрадив?” [15].

Поширення правди про посвячення Силенка-Орлигори в Ордені, а також видання оригінальних праць Волхва Володимира завдяки діяльності Інституту ім. В. Шаяна, – все це посилило розчарування Силенком серед української діаспори. Громади РУНвіри почали відходити від “Учителя Силенка”, як наприклад, громада ім. Лесі Українки в м. Торонто, яка однак, так і не змогла оформитись конфесійно, проповідуючи довільну інтерпретацію РУНвіри. Подібні явища спостерігались серед рідновірів Канади і в інших містах.

Ще в 50-х роках Л. Силенко опублікував кілька брошур спогадів про своє життя в СРСР під псевдонімом Лев Т. Орлигора [336]. У листі-роз’ясненні до редактора журналу “Трибуна” від 3 вересня 1992 р. Старший Проповідник Мирослав Ситник підтвердив, що Л. Силенко називав себе “Лев Тигрович Орлигора”.

В. Шаян у своїх листах називає його