Ннеді Окорафор - Хто боїться смерті

Через це щось сталося. Щось… жахливе. — Я поглянула на свої руки. — Сола казав, що моєю найбільшою проблемою буде недостатнє самовладання.

Лую витерла рота тильним боком обох долонь і торкнулася свого живота.

— Отже… виходить, не тільки я. Всі жінки.

— Я не знаю, як далеко це зайшло. Не думаю, що воно торкнулось інших міст. Але де мертві чоловіки, там і вагітні жінки.

— Ш-що сталося? Чому чоловіки мертві? — запитала вона.

Я хитнула головою й подивилася на річку. Лую краще було не знати. Десь поблизу зарепетувала жінка. Мені теж хотілося зарепетувати.

— Мій Мвіта, — прошепотіла я. Мені запекло очі. Я не хотіла підіймати очей і бачити, як вулицями бігають знавіснілі жінки, що втратили близьких.

— Він помер гарно, — сказала Лую.

— Син убиває батька, — промовила я й подумала: «Але Даїб не мертвий».

— Учень убиває свого Майстра, — втомлено додала Лую. — Даїб тебе ненавидів, Мвіта тебе любив. Мвіта і Даїб — можливо, один не може щасливо жити без іншого.

— Ти говориш, як чаклун, — буркнула я.

— Я бачила вдосталь чаклунів, — відказала Лую.

— Мій Мвіта, — знову прошепотіла я. А тоді згадала й сягнула у складки своєї рапи. Я сподівалася, що його там не було. Але він там був. Я підняла крихітний металевий диск. — Лую, твоя портативка ще при тобі?

У будівлі на другому боці вулиці якась жінка зарепетувала так, що їй урвався голос. Лую скривилася.

— Так, — сказала вона й примружилася. — Звідки в тебе цей диск?

Я підійшла до неї, а вона обережно всунула диск у портативку. Моє серце билося так швидко, що я схопилася за груди. Лую насупилася й пригорнула мене до себе. Знизу із дзижчанням піднявся крихітний дисплей. Лую перекинула його.

Моя мати, лежачи в піску, дивилася просто на нас. Мій батько встромив срібний ніж у пісок біля її голови. Я помітила, що руків’я ножа було прикрашене символами, дуже схожими на викарбувані на моїх руках. Тінґ би знала, що вони означають. Він розсунув материні ноги, а далі залунало гарчання, важке дихання і спів; спів перемежався сердитими словами. Та цього разу я переглядала запис, а не видіння від матері. Я чула його слова, сказані мовою нуру, не з материної точки зору. Я їх розуміла.

— Я тебе знайшов. Ти — саме та. Чаклунка. Чаклунка!

Він співав пісню.

— Ти народиш мого сина. Він буде величним.

Ще одна пісня.

— Я возвеличу його, і нічого видатнішого за нього ця земля ніколи не побачить. — Він заспівав. — Так записано! Я бачив!

Із вікна будинку на другому боці дороги вилетів якийсь скляний предмет і впав на землю. Далі залунали дитячі схлипи. Мені все це було байдуже: мої очі опалив образ чаклуна-нуру, що ґвалтував мою матір, і мої думки спохмурніли. Я подумала про зболених жінок, дітей, стариганів довкола себе, які вили, мучились і схлипували; вони допустили, щоб це сталося з моєю матір’ю. Вони б їй не допомогли.

Що сталося б, якби моя мати, як і просив її батько, була чаклункою того дня, коли на неї напав Даїб? Був би неабиякий бій. Натомість вона могла захиститися лише своїм боком алусі.

— Досить, — нарешті сказала Лую й забрала в мене портативку.

Вулиці наповнювалися людьми. Люди бігли, сунули, ходили туди-сюди, відходили на узбіччя тієї дороги, прямували кудись, а куди, мене не обходило. Привиди себе колишніх. Їхні життя змінилися назавжди. Я стояла на місці з розфокусованим поглядом. Мій батько справді цінував оцей диск так, що зберігав його двадцять років.

— Нам треба йти далі, — нагадала Лую й потягнула мене за собою. Але з її очей на ходу теж лилися сльози.

— Зачекай, — попросила вона, не відпускаючи моєї руки. Випустила портативку. — Наступи на неї, — сказала вона. — З усієї сили. Вчави її в землю.

Я на мить витріщилася на портативку, а тоді чимдуж наступила на неї. Коли я почула, як вона ламається, мені стало краще на душі. Я підняла її й вийняла диск. Роздушила диск зубами й кинула в річку.

— Ходімо, — сказала я.

Опинившись на озері, ми на мить зупинилися. Так, я його вже бачила, та під час видіння мені не випало можливості зупинитись і оглянути його по-справжньому. Десь на озері був острів.

За нами панував хаос. Вулиці повнилися жінками, дітьми і старими, які бігали, спотикались і стогнали: «Як таке може бути?!» Починалися бійки. Жінки роздирали на собі одяг. Чимало з них падали на коліна й криком просили в Ані спасіння. Я не сумнівалася, що десь на світі витягали й роздирали останніх жінок океке. Дурфа була хвора, а через мене її хвороба ошаліла, як кобра в лихоманці.

Ми махнули на все це рукою. Стільки води. На яскравому сонячному світлі вона сяяла ніжною блакиттю; її поверхня була спокійною. Саме повітря здавалося вологим, і я замислилася, чи не пахнуть риби та інші водні істоти так само. Цей металевий солодкий запах був насолодою для моїх змучених чуттів. У Джвагірі ні я, ні Лую не могли й уявити собі такого.

На краю води зупинилися кілька водних транспортних засобів. Вони розрізали, порушили спокій води. Човни, вісім штук. Усі з жовтого полірованого дерева із намальованими спереду квадратними блакитними емблемами. Ми швидко зійшли зі схилу.

— Ви! Стійте! — крикнула якась жінка за нами.

Ми пішли швидше.

— То ж дівка-еву! — сказала жінка.

— Хапайте демоницю! — вигукнула ще одна.

Ми побігли.

Човни були маленькі, щонайбільше на чотирьох людей. Їхні мотори, збаламучуючи воду, випускали дим і гикали. Лую побігла до човна, яким керував молодий нуру. Я розуміла, чому вона обрала його: він здавався трохи не таким, як інші керманичі. Він мав приголомшений вигляд, тоді як усі решта витріщилися на мене з жахом. Коли ми дісталися до нього, вираз його обличчя не змінився. Він відчинив дверцята до свого човна. Ми сіли.

— Ти… ти…

— Так, це я, — сказала я.

— Заведи цю штуку! — прикрикнула на нього Лую.

— Та жінка вбила всіх чоловіків у Дурфі! — прокричала чоловікам жінка, що збігала зі схилу. — Хапайте її, вбийте її!

Чоловік повів свого човна саме вчасно. Вирвалася тонка цівка диму, і човен різко зашумів. Керманич схопився за якийсь важіль, і човен рвонув