Ннеді Окорафор - Хто боїться смерті

уперед. Інші човнярі кинулися до бортів своїх човнів. Перестрибнути на наш вони не могли — надто далеко.

— Шукву! — крикнув один з них. — Що ти робиш?

— Хе, та він уже був зачарований, — промовив інший човняр.

Зі схилу бігла юрба жінок. У човен влучив камінь, а потім, коли я відвернулася, мені по сідницях влучив інший.

— Куди? — запитав човняр Шукву.

— На острів Рани, — сказала я. — Знаєш, де він?

— Знаю, — підтвердив він і повернув човен на південь, до глибокої води.

За нами жінки хутко переговорили з чоловіками. Ті завели мотори та швидко кинулися навздогін.

— Зупини човен! — прокричав якийсь чолов’яга. Їх від нас відділяло близько чверті милі.

— Шукву, ми тебе не скривдимо! — крикнув інший. — Нам потрібна тільки дівка.

Шукву повернувся до мене.

Я поглянула йому в очі.

— Не зупиняй човна, — сказала я.

Ми помчали далі.

— То чутки правдиві? — запитав він. — Усі чоловіки… що сталося в Дурфі?

Він приплив з іншого боку озера, можливо, з Сантауна або Часси. Новини поширювалися швидко. Перетинаючи воду, він неабияк ризикнув. Що я могла йому сказати?

— Чому ти нам допомагаєш? — підозріливо запитала Лую.

— Я… не вірю в Даїба, — сказав він. — Багато хто з нас не вірить. Ті, хто благочестивий, моляться п’ять разів на день і люблять Велику Книгу, знають, що Ані бажає не цього.

Він поглянув на мене, щоб роздивитися моє обличчя. Здригнувся й відвів погляд.

— А ще я бачив її, — додав він. — Жінку океке, якої ніхто не міг торкнутися. Хто б міг її ненавидіти? Її донька не могла би вчинити щось лихе.

Він говорив про мою матір, яка вдавалася до алу й намагалася допомогти мені, розповідаючи про мене людям. Отже, вона являлася й нуру. Вона розповідала всім, яка я гідна людина. Від цієї думки я мало не розсміялася. Мало.

Ми не могли обігнати інших човнів, хоч вони й були добре навантажені. За ними я побачила ще п’ять човнів, повних чоловіків.

— Вони тебе вб’ють, — сказав Шукву й показав направо. — Ми щойно припливли з Часси, і все було гаразд. Прошу. Скажи, що сталося в Дурфі?

Я тільки хитнула головою.

— Просто довези нас, — сказала Лую.

— Сподіваюся, я чиню правильно, — пробурчав він.

Наближаючись, вони вигукували прокльони та погрози.

— Скільки ще? — гарячково запитала Лую.

— Гляньте туди, — сказав він.

Я побачила його, острів, на якому стояла хатинка з пісковику, вкрита стріхою. Але мотор човна ледь тримався, ще більше плюючись брудним чорним димом. Він почав кашляти, а це, вочевидь, було кепсько. Шукву вилаявся.

— Паливо майже скінчилося, — сказав він і взяв невеличкий глечик. — Я можу підзаправитися…

— Часу немає! Вперед, — сказала Лую, вхопивши мене за плече. — Обернись і полети до нього. Облиш мене. Я з ними битимуся.

Я хитнула головою.

— Я тебе не покину. Ми допливемо.

— Ми не допливемо, — заперечила Лую.

— Допливемо! — закричала я. Стала на коліна й перехилилася за борт. — Допоможи!

І я заходилася грести рукою. Лую схилилася на другий бік і зробила так само.

— Гребіть оцим, — сказав Шукву й передав нам великі весла.

Він увімкнув мотор на повну потужність, яка була зовсім невелика. Ми поволі наближалися до острова. У мене в голові крутилося лише одне: «Допливи туди, ДОПЛИВИ ТУДИ!» Моя блакитна рапа та біла сорочка змокли від поту й холодної води безіменного озера. Вгорі сяяло сонце. Над нами пролетіла зграя дрібних птахів. Я гребла, як тільки могла.

— Давай! — вигукнула я, коли ми опинилися достатньо близько.

Ми з Лую вистрибнули, похлюпали крізь воду й вибігли на крихітний острів, де ледве вміщувалися хатина та два приземкуватих дерева. До хатини лишалося всього кілька ярдів. Я зупинилася й побачила, як Шукву гарячково відгрібає на човні геть.

— Дякую! — крикнула я.

— Як… зволить… Ані! — долинув до мене його задиханий крик.

Човни нуру наближалися. Я повернулася й побігла до хатини.

Я зупинилася на порозі поряд із Лую. Дверей там не було. Всередині згорбилося безживне тіло Рани. В кутку лежала велика запорошена книжка. Я не знаю, що сталося з Раною. Можливо, він став моєю жертвою, та чи поширилася смерть, яку я ненароком принесла, так далеко? Я ніколи про це не дізнаюся. Лую повернулася й побігла назад.

— Зроби це! — гукнула вона через плече. — Я їх затримаю.

Надворі, поки я була в тій хатині, чоловіки, що погналися за нами, побачили, як вона вийшла на берег. Лую була красива й сильна. Вона не злякалася, побачивши, як вони виходять із човнів і не поспішають, знаючи, що ми в пастці. Здається, я чула, як вона засміялась і сказала:

— Ну, то підходьте!

Ці нуру побачили красиву жінку океке, яку захищало тільки власне почуття обов’язку та ще пара беззбройних рук, огрубілих від роботи за останні кілька місяців. І вони накинулися на неї. Зірвали з неї зелену рапу, брудну вже жовту кофтину, браслети з намистинками, які вона тільки вчора, ціле життя тому, взяла з кошиків із подарунками. А тоді розірвали на шматки її. Я не пам’ятаю, щоб чула її крики. Я була зайнята.

Мене одразу потягнуло до цієї книги. Я стала перед нею на коліна. Палітурка в неї була тонка, але міцна, виготовлена з довговічного матеріалу, якого я не могла назвати. Він нагадав мені чорну палітурку електронної книжки, яку я знайшла в тій печері. На ній не було ні заголовка, ні якогось малюнка. Я потягнулась, а тоді завагалася. «Що це…» Ні, я зайшла надто далеко, щоб таке питати.

На дотик книга виявилася тепла. Як у гарячці. Я поклала руку на палітурку. Та була шорстка, як наждаковий папір. Мені хотілося звернути на це більше уваги, та я знала, що мені ніколи. Я перетягнула книгу собі на коліна й розгорнула. Негайно відчула, ніби мене сильно вдарили по голові — так, що з моїм зором щось сталося. Мені майже не ставало снаги дивитися на шрифт на сторінках — так сильно він мучив мої очі й голову. Тепер я вже зосередилася. Я прийшла сюди лише з однією метою, метою, передреченою в цій-таки хижі.

Швидко прогортавши сторінки книги, я зупинилася на тій, що