Ннеді Окорафор - Хто боїться смерті

— Знайди її, — прошепотів він. — Закінчи її.

Він важко вдихнув і проказав сповнені болю слова.

— Я знаю, хто ти… і ти теж маєш знати.

Коли він обм’як у мене на руках, моє серце теж мало зупинитися. Я міцно його стиснула. Мені було байдуже, що він сказав. Я поверну його.

Я шукала й шукала його дух. Він зник.

— Мамо! — заволала я, здригаючись від ридань усім тілом.

У роті в мене геть пересохло.

— Мамо, допоможи!

Ввійшла Лую. Побачивши Мвіту, вона впала на коліна.

— Мамо! — заволала я. — Він не може покинути мене тут!

Я почула, як Лую встає, вибігає й хутко спускається сходами. Мені було байдуже. Все скінчилося.

Даїб лежав поруч голий і в людській подобі, пускаючи слину і здригаючись. На його шиї досі тримався клаптик тканини, розмальований символами. Це джуджу, напевно, дала Мвіті Тінґ. Вона, вочевидь, скористалася аспектом ува, аспектом фізичного світу та тіла. Найкориснішим і найнебезпечнішим аспектом для вроджених ешу. Поки я тримала Мвітине тіло, у мене виникла думка. Я вхопилася за неї й негайно нею скористалася. Ні про наслідки, ні про можливості, ні про небезпеки я не думала.

Минулої ночі ми із Мвітою не спали. Я згадала, як він рухався в мені й кінчив. Він ще був у мені. Він ще був живий. Я відчула їх у собі — вони плавали й смикалися. Я не була на своєму місячному піку, але зробила, щоб це було так. Я пересунула свою яйцеклітину ближче до тих залишків Мвітиного життя, які спромоглася знайти. Але з’єднала їх не я. Я могла лише зробити це з’єднання можливим. Решту обрало щось інше. Те, що не мало жодного зв’язку з людством і не дбало про нього. У момент зачаття від мене поширилася величезна ударна хвиля — така, яка з’явилася колись давно, під час поховальної церемонії мого батька. Вона висадила в повітря стіни довкола мене та стелю наді мною.

Я сиділа із Мвітиним тілом серед пилу й уламків, сподіваючись, що на мене щось упаде й закінчить моє життя. Та на мене нічого не впало. Невдовзі все почало влягатися. Вціліли тільки сходи. Я чула вереск і крик на вулицях і в будівлях. Усі голоси були досить високими. Жіночими. Я здригнулася.

— Прокинься! — заволала якась жінка. — Прокинься!

— Ані, вбий і мене, о! — скрикнула ще одна.

Мені згадалась учениця Санчі, що стерла з лиця землі ціле місто, завагітнівши під час навчання. Мені згадалося небажання Аро навчати дівчат і жінок. А ще я тримала на руках Мвіту. Мертвого. Мені захотілося відкинути голову назад і верескливо розсміятися. Через думку про нашу дитину в моїй утробі? Можливо. Через повільне зісковзування в шок від наслідків своїх дій? Імовірно. Через ясність розуму, забезпечену нестачею їжі й відпочинку та надмірним стресом? Можливо. Хоч у чому була річ, хмари в моїй голові розсіялись і показали мій сон про Мвіту. Про острів.

Хтось біг нагору сходами.

— Оньє! — прокричала Лую й перескочила шмат пісковику та книжкову шафу, що впали на Даїба. — Оньє, що сталося? Ох, хвалити Ані, з тобою все гаразд.

— Я знаю, що нам треба зробити, — просто сказала я.

— Що? — запитала Лую.

— Знайти Провидця, — пояснила я. — Того, який виголосив пророцтво про мене. — До мене дійшло, і я кліпнула. — Рана, його звати Рана.

Сола говорив про Рану незадовго до того, як ми пішли із Джвагіра.

— Цей провидець, Рана, — він зберігає безцінний документ. Тому він, певно, й одержав це пророцтво, — казав Сола.

Надворі досі кричали й вили жінки.

— Тоді… тоді попрощайся, і ходімо, — сказала Лую, поклавши руку мені на плече. — Його більше немає.

Я поглянула на неї. Тоді — на Мвіту.

— Встань, — сказала Лую. — Нам треба йти.

Я востаннє поцілувала його прекрасні губи. Поглянула на голе Даїбове тіло, що ще дрижало, й вишкірилася. У роті в мене вже не було слини, а інакше я б на нього плюнула. Я його не вбила. Його я теж залишила там. Мвіта мною б пишався.

Думаєш, піщана цегла не може сильно палати? Може. Я б ніколи не кинула Мвітине тіло там, де його знайшли б і сплюндрували. Ніколи. Все може горіти, бо все має обернутися на порох. Я зробила так, щоб Генералова будівля палала яскраво. Хіба я була винна в тому, що Даїб там залишився? Сумніваюся, що Мвіта розсердився б на мене за те, що я спалила будівлю, в якій лежав безпорадний Даїб.

Будівля генерала Даїба перестала горіти, лише спопелівши. Однак, коли ми стояли перед нею, я побачила, як із полум’я з чималими зусиллями вилетів великий кажан, схожий на шматок обвугленого сміття. Пролетів кілька ярдів, знизився на кілька футів, зупинився, а тоді полетів далі. Мій батько був скалічений, та все ж вижив. Мені було байдуже. Якщо мені вдасться зробити те, що я маю зробити, з ним розквитаються у слушний час.

Ми швидко пішли вулицею, якою гасали знавіснілі жінки. Ніхто не дивився на нас двічі. Ми прямували до озера без імені.

Розділ 59

— Я почуваюся якось дивно, — сказала Лую, а тоді підбігла до краю річки й удруге за день виблювала.

Я стояла з відкритим обличчям, чекаючи, поки Лую закінчить. Я не цікавила нікого. Можливо, люди й чули дещо про навіжену жінку-еву, але це відступило на другий план через те, що відбувалося в місті Дурфа. Поки що відступило.

Всі до одного люди чоловічої статі у центральному місті Дурфа, здатні запліднити жінку, були мертві. Їх убили мої дії. Війська, які я бачила, всі їхні бійці до останнього, миттєво перемерли. Йдучи до річки, ми бачили чоловічі тіла на вулиці, чули крики з будинків, минали вражених дітей і жінок. Я знову здригнулася, безпорадно згадуючи Даїба… «Він мій батько, а я його дитя, — думалося мені. — Ми обоє лишаємо по собі трупи. Цілі поля трупів».

— Ти все? — запитала я. У мене запалало обличчя, і мені здалося, що я теж ось-ось заблюю.

Вона гмикнула й поволі встала.

— Мій живіт… Я не знаю.

— Ти вагітна, — сказала я.

— Що?

— Я теж.

Вона витріщилася на мене.

— Ти що…

— Я завагітніла силою волі.