Еміль Золя - Пастка

Тоді Оґюстіна, її сусідка ліворуч, попрохала її тихесенько прошепотіти почуте. Леоні нарешті згодилася й сказала їй щось на вухо. Оґюстіна й собі покотилася з реготу. Далі вже вона переказала комусь ту фразу, що досягла таким чином усіх вух, супроводжувана вигуками і здушеним сміхом. Коли гидомирні слова Софі облетіли дівчат, вони перезирнулися й гуртом розреготалися, трохи зашарілі й збентежені. Лиш пані Лера не знала, в чому річ, і їй було дуже досадно.

— Дуже нечемно робити так, як оце ви, дівчата, — мовила вона. — У товаристві не годиться перешіптуватися, щоб не чули інші... Щось непристойне, так? Ох же ж ловко!

Попри несамовите бажання дізнатися, вона не наважилася попросити повторити їй фразу Софі. Але, опустивши додолу очі, пані Лера з удаваною гідністю розважалася балаканиною робітниць. Щойно котрась із них промовляла слово, навіть найневинніше, яке стосувалося б, скажімо, роботи, усім решта вчувалося в ньому щось двозначне, вони перекручували те слово на свій копил, додавали йому непристойних значень, вбачали сороміцький підтекст у найпростіших фразах, таких як, до прикладу: «У мене щипчики тріснули» або «Хто це порпався в моєму горнятку?» Дівчата все приміряли до того чоловіка, що стояв навпроти, і кожним своїм словом натякали на нього. Оце йому, певно, там гикалося! Кінець кінцем вони почали говорити щось зовсім нісенітне — так їм хотілося бути дотепними. Ця забава тішила їх, і вони, збуджені, з палаючими очима, заходити все далі й далі. Пані Лера не мала чого злоститися, бо ніхто не лаявся. Вона сама всіх аж до кольок розсмішила, коли сказала:

— Ой, панно Лізо, у мене вогник погас, поділіться своїм.

— Ах! У пані Лера вогник погас! — залунало в майстерні.

Пані Лера воліла пояснити:

— Коли ви, дівчата, доживете до мого віку...

Але її не слухали. Усі говорили про те, що треба покликати того пана, щоб він знову запалив вогник пані Лера.

Як серед цього нестримного реготу веселилася Нана — це треба було бачити! Вона не проґавила жодного двозначного слова й навіть сама підкидала дотепи, випнувши підборіддя й груди, ніби аж лускала від задоволення. Вона почувалася в цій атмосфері розпусти, як риба у воді. Соваючись на стільці, вона встигала скручувати пречудові стебла фіалок. О, який то був шик! Вона скручувала стебельце швидше, ніж курець цигарку. Вправним жестом хапала тоненьку смужку зеленого паперу, й за мить папір уже крутився та огортав латунну дротинку; потім крапля гуміарабіку вгорі, щоб склеїти, — і все, ніжний і свіжий зелений пагінець готовий оздобити дамські шати. Той шик був у її худеньких пальцях, гнучких і ласкавих, немов безкостих, пальцях гріховодниці З усього ремесла вона спромоглася навчитися тільки цього, але так добре навикла, що їй доручали робити стебла для всієї майстерні.

Тим часом пан з протилежного боку вулиці зник. Майстерня, поринувши у гарячу задуху, стихла над роботою. Коли пробило полудень, час обідньої перерви, усі заворушилися. Нана, поквапившись до вікна, гукнула, що збігає й купить, кому що треба. Леоні замовила креветок на два су, Оґюстіна — ріжок смаженої картоплі, Ліза — пучок редиски, Софі — сосиску. Потім, коли вона спускалася сходами, пані Лера, якій здалась дивною її небайдужість до вікна того дня, наздогнала її своїм швидким кроком і сказала:

— Стривай-но, піду з тобою, мені теж дещо треба.

Аж ось у провулку вона помітила того добродія, що стовбичив там і стріляв очима на Нана! Дівча почервоніло, як буряк. Тітка різко схопила її за руку й потягнула за собою на вулицю, а той тип рушив слідом. Ага! То цей бахур до Нана прийшов! Ну-ну! Просто чудово: п’ятнадцять з половиною років, а чоловіки вже отак волочаться за її спідницею! І пані Лера негайно почала про все розпитувати. Ох, Боже милостивий! Нана нічого не знала: він ходив за нею лише п’ять днів; щойно вона висовувала носа з дому, як одразу натикалася на нього. Дівчина гадала, що він підприємець, так, власник фабрики, де роблять кістяні ґудзики. Пані Лера була неабияк вражена. Вони обернулася й краєм ока зиркнула на чоловіка.

— Одразу видно, що має торбу грошей, — пробурмотіла вона. — Слухай, кошенятко, ти маєш мені все розповісти. Тобі нічого боятися.

З цими балачками вони бігали з крамниці до крамниці по ковбасу, по городину, по смаженину. В руках вони тримали цілу купу наїдків у масному папері. Але це не заважало обом вихилятися, вони йшли, похитуючи стегнами, стиха посміювалися й кидали позад себе грайливі погляди. Навіть пані Лера ніби стала граційнішою і вдавала з себе молоду дівчину через того ґудзикового фабриканта, що й далі йшов за ними.

— Вигляд у нього доволі елегантний, — заявила вона, повертаючи у провулок. — Аби лиш у нього були чесні наміри...

Потім, коли вони піднімалися сходами до майстерні, пані Лера, немов раптом згадавши про це, запитала:

— До речі, про що ви там шепотілися? Ну, що та Софі бовкнула?

Нана не стала церемонитися. Вона тільки обхопила пані Лера за шию, змусивши її спуститися на дві сходинки, бо таке справді не можна говорити вголос навіть на сходах, і прошепотіла їй той жарт. Він був такий грубий, що тітка лиш кивнула головою, вирячивши очі й роззявивши рота. Тепер принаймні її більше не гризтиме цікавість.

Обідали квіткарки на колінах, щоб не замастити робочого столу. Ковтали їжу вони поспіхом, їсти їм було нудно, вони радше згаяли б обідню перерву на розглядання перехожих чи на свої звіряння по закутках. Цього дня всі думали-гадали, куди подівся той вранішній добродій. Він і справді зник. Пані Лера й Нана перезиралися, тримаючи рота на замку. І хоч було вже десять хвилин на другу, робітниці, схоже, не квапилися братися за свої щипчики, аж поки Леоні не пирхнула губами — так малярі окликають одне одного, — щоб попередити, що йде хазяйка. Усі миттю посідали на свої місця й посхилялися над роботою. Пані Тітревіль переступила поріг і з суворим виглядом обійшла стіл.

Починаючи з цього дня пані Лера тішилася з першої любовної приключки своєї небоги. Вона не спускала з неї ока, супроводжувала її вранці і ввечері, вихваляючись своєю відповідальністю. Нана це, звісно, дратувало, але водночас вона пишалася тим, що її оберігають, немов якийсь скарб. Розмови, які вони вдвох вели на вулиці, коли фабрикант ішов за ними назирці, розпалювали й ніби спонукали її пуститися в пригоди. О, тітка розуміла, що таке почуття; ґудзиковий фабрикант, цей