Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

— То поясніть мені.

— Напередодні Різдва, коли мій син одружувався з Ізабель Ґордон, Джеймс Стюарт приїхав до Ґленкірка, щоб проводити дні на полюванні, а ночі — у моєму ліжку. Коли він торкався мене, я не відчувала анічогісінько. Мені доводилося вдавати те, чого я не відчувала, щоб не зачепити гордості кузена-короля. І коли таке сталося кілька ночей поспіль, я злякалася, що, може, це щось не так зі мною.

— А сьогодні, — усміхнувся Генріх де Наварр, — ти з’ясувала, що з тобою все гаразд, n'est-cepas?[19]

— Так, — відповіла вона тихо.

— Я радий зробити свій внесок у повернення вашого спокою, мадам графине, — холодно кинув він.

Вона пустотливо засміялася.

— Не треба зараз вдавати скривдженого, монсеньйоре! Ви самі мене звабили!

Генріх усміхнувся до неї.

— Не буду з вами сперечатися, мадам, це була чудова пригода. — Він торкнувся пальцем кінчика її носа й зітхнув. — Але тепер вам час повертатися до дядькового замку й збиратися в подорож до Італії.

Вона схопила його руки і вкрила їх поцілунками.

— Merci, merci[20], монсеньйоре! Mille mercis![21]

Він знов обхопив долонями її обличчя.

— Ви щиро його кохаєте, еге, cherie?

— Так, монсеньйоре, щиро кохаю. Ці три роки були страшенно довгі й самотні. Без нього я почувалася так, ніби відтяли частину мене.

— А я ніколи й ні до кого не відчував нічого подібного, — відповів король Франції.

— Навряд чи багато кому випадає відчути таке, монсеньйоре, і я не розумію, за що нам із Френсісом дісталося таке кохання, але воно спалахнуло між нами!

Генріх де Наварр ласкаво погладив пальцем її щічку.

— Яка ж ти гарненька, cherie, з усією своєю невинною любов’ю, що сяє в цих чарівних зелених очах. Щасливої дороги тобі до твого коханого відчайдуха, і переказуй йому, що мені його бракує. Як же ви вдвох прикрасили б мій двір! — Король узяв її плащ і турботливо накинув його графині на плечі. За руку привів її до дверей і відчинив їх. — Ось вона, mon pere, жива й здорова. — Потім поцілував руку й мовив: — Adieu,[23] мадам графине.

Двері кімнати зачинилися, і Катріона опинилася в коридорі наодинці з Найлом Фітц-Леслі. Священик повів її у двір, до їхньої карети. Коли вони рушили, він запитав:

— То що ж, мадам, чи вдалося вам вирватися з лев’ячої пащеки неушкодженою?

Кат засміялася.

— Майже, mon pere. І все ж мені сподобався ваш король.

— То твій шлях до лорда Босвелла тепер вільний?

— Так, Найле. Вільний.

Наступного дня дві родини зібралися, щоб попрощатися з Кат. Після вечері вона відразу ж пішла спати, щойно дозволили правила пристойності: вони збиралися виїхати якнайраніше. Карета й невеличкий візок, у якому збиралися везти все нове вбрання Кат, були вже навантажені й готові до дороги, лишалося тільки запрягти коней. Того ранку маркіз де ля Віктуар привіз документ від Генріха де Наварра, що дозволяв мадам графині де Ґленкірк вільне пересування. Тепер вона могла спокійно подорожувати Францією, а також різними італійськими землями.

Посеред ночі Кат раптом прокинулася, відчувши, що вона не сама. У пітьмі біля її ліжка мовчки стояв чоловік. Вона відразу зрозуміла, хто це такий.

— Чого тобі треба, Жилю?

— Як ти зрозуміла, що це я, Катрін?

— Хто б іще додумався вдертися до моєї кімнати?

— Ти справді поїдеш від нас уранці?

— Так.

— Чому?

— Тому, — проказала вона терпляче, ніби пояснюючи дитині, — що їду в Неаполь, щоб вийти заміж за лорда Босвелла.

— Він не той чоловік, що потрібен тобі, Катрін! Він жорстокий, неотесаний північанин. Він убив мого друга Поля де Ґіза. Ти не знаєш, що він насправді за чоловік!

— Це ти не знаєш лорда Босвелла, Жилю. Я знайома з ним багато років. Я кохаю його й завжди кохала.

Якусь мить Жиль де Пейрак помовчав, а потім голосно видихнув.

— Ти! То це ти та жінка, за якою він так тужив! Ти та жінка, через яку він своєю зневагою образив Кларис де Ґіз! — Жиль де Пейрак ступив із темряви в тьмяне світло біля ліжка Кат, і голос його став напружений, погрозливий. — За це ми відібрали в нього майже все, що він мав, перш ніж король вигнав його з країни. Коли він їхав із Франції, у нього та в його миршавого служки не залишилося нічого, крім коней, на яких вони їхали, та одягу на плечах. А тепер ти намірилася поїхати до нього й зробити його щасливим? Мій найкращий друг мертвий! — Небезпечне золотаве світло спалахнуло в очах Жиля де Пейрака. — Цікаво, та belle cousine, як твій коханець вітатиме тебе, знаючи, що я скористався тобою, мов якоюсь тварюкою? А він про це дізнається!

— Жилю! — вигукнула Кат навмисно якомога голосніше, але кузен так розпалився, що навіть не помітив цього. — Жилю! Забирайся з моєї спальні негайно! — Вона почула тихі рухи у своїй вбиральні й з полегшенням збагнула, що розбудила своїх служниць.

Жиль де Пейрак простягнув руку. Схопившись за комірець її нічної сорочки, він легко розірвав прозору тканину. Не встигла вона спинити його, як він накинувся на неї. Кат закричала, але цей крик перервала його рука, якою він затиснув їй рота. Кат шалено борюкалася, намагаючись уникнути дотиків рук, що боляче стискали її. Чорні очі жорстоко мерехтіли, у них несамовито спалахували маленькі золотаві вогники.

— Так, так, — збуджено шепотів він, — бийся зі мною! Бийся! Мені подобається, коли жінки б'ються зі мною!

«Боже мій, — усвідомила Кат. — Він божевільний! Але я більше не дозволю себе зґвалтувати! Більше нізащо!»

Раптом Жиля де Пейрака зняли з неї. Ендрю міцно тримав його за руки.

— Я ж тебе попереджав, чоловіче, — спокійно промовив Коналл, а потім устромив кинджал просто в серце свого бранця. Страхітливі очі Жиля де Пейрака здивовано розширилися, а потім погляд його став пустим і він гепнувся додолу. Кат вражено спостерігала, як Найл вийшов із пітьми. Прочитавши молитви на смерть, він наказав:

— Скиньте його зі стіни побіля воріт для слуг. Хай його вважають за злодія.

Ендрю з Коналлом мовчки взяли тіло й винесли з кімнати.

Глибоко зітхнувши, Кат від полегшення заплакала, ледве розуміючи, що її притискають до широких грудей. Найл Фітц-Леслі легенько підтримував її, гладячи золотаве волосся. Раптом він виразно відчув, як до його тіла притискаються м'які оголені груди. Його серце шалено закалатало, і на одну коротку мить він заплющив очі, насолоджуючись цим відчуттям. Не без зусиль опанувавши себе, він тихо мовив:

— Жиль де Пейрак був