Денніс Ліхейн - Містична річка

— Яка це вулиця?

Вайті позіхнув у кулак і потягся по наступну резинку. Шон випростався й потягнувся, міркуючи, що там у нього в холодильнику на обід.

— Сідней-стрит. Тут кров, а дверцята відчинені.

— Як тебе звуть, синку?

— Він хоче знати її ім’я. Він назвав мене «синку».

— Синку, назви мені своє ім’я. — Як тебе звати?

— Ми тут зовсім випадково, дядьку. Прощавайте.

Зв’язок урвався, й оператор перевів свою лінію на центральний комутатор, а Шон вимкнув магнітофон.

— Я завжди був високої думки про здатність «Тупака» записувати розмови, — сказав Вайті.

— Це був «Снуп». Я ж тобі сказав.

Вайті знову позіхнув.

— Іди додому, е. Гаразд?

Шон кивнув головою, вийняв касету з магнітофона й укинув її назад у ящик над головою Вайті. Потім дістав свій «глок» у кобурі з шухляди й почепив кобуру на пояс.

— Її, — сказав він.

— Ти про що? — Вайті подивився через стіл на нього.

— Я про хлопчака на магнітофонній касеті. Він сказав, як її звуть. Він говорив про Кейті Маркус.

— Справді, — погодився Вайті. — Дівчина мертва, а він називає її вона.

— Але звідки, в біса, він про це довідався?

— Хто?

— Хлопчак, який зателефонував у поліцію. Звідки він знав, що кров в автомобілі натекла з жінки?

Вайті відступив від столу й подивився в ящик. Він засунув у нього руку й дістав касету. Легкий порух зап’ястка, й касета опинилася в руках Шона.

— Програй її ще раз, — сказав Вайті.

26

Загублений у просторі

Дейв і Вел перетнули місто й проїхали над Містичною річкою до того миршавого бару в Челсі, де пиво було дешеве й холодне, а людей небагато, лише кілька давніх завсідників, які мали такий вигляд, ніби все своє життя прожили біля води, та четверо будівельників, що сперечалися про якусь дівку на ім’я Бетті, яка, схоже, мала великі цицьки й препаскудний характер. Забігайлівка примостилася під мостом Тобін, упираючись спиною в Містичну річку, й мала такий вигляд, ніби занепадала протягом років сорока. Вела тут усі знали й усі з ним віталися. Власник бару, скелетоподібний чоловік із чорним як смола волоссям та білою як сніг шкірою, називався Г’юї. Він працював за стійкою й видав їм перші два кухлі без грошей, коштом закладу.

Дейв і Вел трохи пограли в більярд, а потім примостилися в кабіні з глеком пива та двома порціями віскі. Маленькі квадратні вікна до вулиці змінили свій золотий колір на індиговий — споночіло напрочуд рано. Наступ темряви трохи налякав Дейва. Вел виявився дуже компанійським чоловіком. Він розповідав історії про в’язницю та крадіжки, либонь, перебріхуючи їх. Насправді вони були досить моторошні, але Вел умів зробити їх ще й кумедними. Дейв замислився про те, як то бути таким чоловіком, як Вел, таким безстрашним і впевненим у собі та водночас таким збіса маленьким.

— Ось яка одного разу історія з нами була. Джиммі тоді відсиджував свій термін, а ми намагалися зберегти команду. Ми тоді ще не цілком зрозуміли, що були успішними злодіями лише тому, що Джиммі усе за нас обмірковував. Нам треба було лише слухатися й виконувати його розпорядження, і успіх нам був забезпечений. Але без нього ми були йолопами. Отож того разу ми пограбували колекціонера поштових марок. Ми зв’язали його в його офісі, а я, мій брат Нік і хлопець на ім’я Карсон Леврет, який не вмів навіть зав’язати свої паскудні шнурки, якщо не показати йому, як це робиться, сіли в ліфт і почали спускатися. І ми зовсім не хвилювались. Адже були в пристойних костюмах і вірили в те, що маємо респектабельний вигляд. Коли ж якась дама підійшла до ліфта й захлинулася криком. Досить таки гучним. Ми не збагнули, що сталось. Я обернувся до Ніка й побачив, що той вирячився на Карсона Леврета, бо чортів йолоп досі не скинув свою маску. — Вел ляснув долонею по столу й зареготав. — Ти можеш у це повірити? Він скористався маскою Роналда Рейгана, великою усміхненою маскою, які тоді продавали. І він не скинув її, коли ми йшли з пограбованого офісу.

— А ви, хлопці, нічого не помітили?

— Тим-бо й ба, — сказав Вел. — Ми вийшли з того офісу, і я та Нік скинули свої маски, гадаючи, що Карсон зробив те саме. Дрібні похибки часто наявні в такій роботі. Ти по-дурному квапишся, хочеш якнайшвидше вибратися на вільний простір та іноді пропускаєш найочевидніші подробиці. Вони дивляться тобі в обличчя, а ти їх не помічаєш. — Вел знову пирхнув і гильнув у рота своє віскі. — Тому нам так бракувало Джиммі. Він обмірковував кожну деталь. Як ото кажуть, класний футболіст бачить перед собою все поле. Джиммі також бачив перед собою все поле своєї бізнесової гри. Він бачив усе, що могло піти не так. Він був геній.

— Але все покинув.

— Атож, — сказав Вел. — Заради Кейті. А потім і заради Аннабет. Не думаю, що б йому це подобалося, скажу між нами, але життя ставить свої вимоги. Іноді люди виростають із дитячого віку. Моя перша дружина казала, це моя головна проблема — мені не щастило вирости. Мені надто подобається ніч. День мені дається лише для того, щоб я міг виспатися.

— Я завжди думав, усе буде інакше, — сказав Дейв.

— Ти про що?

— Коли ти виростеш. Ти відчуєш себе зовсім іншим, хіба не так? Відчуєш себе дорослим. Чоловіком.

— А ти почуваєш себе не так?

Дейв усміхнувся.

— Можливо, іноді. Проблисками. Та здебільшого я не почуваю себе іншим, ніж у свої вісімнадцять років. Іноді я прокидаюся й сам собі не вірю. «Я маю дитину? Я маю дружину? Як це сталося?» — Дейв відчував, як його язик заплітається від перепою. Він почувався в такому примарному стані тому, що ніколи не пив, зовсім не ївши. Але він відчував потребу пояснити, хто він такий. Хотів, аби Вел зрозумів, який чоловік перед ним сидить, і полюбив цього чоловіка. — Думаю, я завжди сподівався, що одного дня це почуття стане постійним. Ти розумієш? Одного дня ти прокинешся й відчуєш себе дорослим. Відчуєш, ніби ти можеш розпоряджатися речами, як завжди розпоряджалися ними батьки в давніх телесеріалах.

— Як Ворд Клівер? — запитав Вел.

— Так. Або