Денніс Ліхейн - Містична річка

від Шона. Він дивився в обличчя Шонові з такою собі жорстокою та виснаженою втомою, яка дозволила Шонові відчути, що хлопець має потенціал для насильства, уперше, відколи він його побачив.

Що, в біса, сталося в тій камері?

— Чому твій батько хотів убити Кейті Маркус? — запитав Шон.

— Мій батько, — сказав Бренден, — нікого не вбивав.

— Ти щось знаєш, Брендене. І не розповідаєш мені. Розкажи мені все, бо нам доведеться вдруге перевірити тебе на детекторі брехні. Ми поставимо тобі ще кілька запитань.

Бренден промовив:

— Дозвольте мені поговорити з адвокатом.

— Зачекай хвилину. Ну…

Бренден повторив.

— Дозвольте мені поговорити з адвокатом. Негайно.

Шон залишився на рівні свого голосу.

— Гаразд. Ти маєш когось на прикметі?

— Моя мама знає одного. Дозвольте мені зателефонувати їй.

— Послухай-но, Брендене… — мовив Шон.

— Негайно, — кинув Бренден.

Шон зітхнув і посунув свій телефон через стіл.

— Спочатку набери дев’ятку.

Бренденів адвокат виявився старим хвалькуватим ірландцем, який супроводжував карети швидкої допомоги, ще коли на них їздили кіньми, проте він доволі потерся в своїй професії, щоб не знати, що Шон не мав права затримувати свого клієнта лише на тій підставі, що в того немає алібі, не мав права, й край на тому.

— Затримувати? — здивувався Шон.

— Ви посадили мого клієнта до камери, — промовив адвокат.

— Ми її не замкнули, — сказав Шон. — А хлопцеві треба було подумати.

Адвокат зробив таке обличчя, ніби Шон його дуже розчарував, а потім він і Бренден покинули кімнату для допитів, ні разу не озирнувшись назад. Шон почитав кілька матеріалів у папках, але слова мали для нього небагато сенсу. Він закрив папки й відхилився назад на стільці. Потому заплющив очі й побачив у напівсні Лорен та її дитину. Він навіть чув їхній запах, справді чув.

Він розкрив гаман, дістав звідти клапоть паперу із записаним на ньому номером мобільного Лорен, поклав його на стіл і розгладив складки долонею. Він ніколи не хотів мати дітей. Окрім переваг при посадці на літак, він не бачив від них користі. Вони привласнюють твоє життя й наповнюють тебе жахом і втомою, а люди прикидаються, буцім мати дитину означає Боже благословення, й говорять про неї шанобливим тоном, який раніше вони приберігали для богів. Проте якщо бути цілком відвертим, не слід забувати, що всі ті виродки, які обганяють тебе на дорогах, вештаються по вулицях, горланять у барах, умикають надто гучно свою музику, усі ці грабіжники та шахраї, які підсовують тобі негодящий товар, — усі ці покидьки зовсім недавно були дітьми, що тепер виросли. І немає в цьому ніякого чуда, нічого священного.

Та й не був він навіть певен, що донька належить йому. Він ніколи не робив тесту на батьківство, бо гордість йому сказала: що ти хочеш довести? Що ти справжній батько? А хіба ти можеш бути несправжнім? Хіба можеш сказати: ох, пробачте мені, я повинен зробити аналіз крові, бо моя дружина трахнулася з іншим чоловіком і, певно, завагітніла від нього?

Нехай воно все западеться. Атож, він за нею скучає. Атож, він кохає її. Атож, йому хочеться потримати дитину на руках. Ну то й що? Лорен зрадила його й покинула, і дитина в неї народилася, коли вона від нього пішла, вона навіть перед ним не вибачилася. Вона не сказала жодного разу: пробач, Шоне, я не мала рації. Пробач, я завдала тобі болю.

А чи завдав їй болю Шон? Атож, звичайно, завдав. Коли він уперше довідався про її роман, він мало її не вдарив, стримавши свій кулак в останню мить і засунувши його до кишені, хоч Лорен, звичайно, побачила цей намір на його обличчі. А як він тільки її не називав! О, Господи!

Але навіть у своєму гніві він відштовхнув її від себе суто інстинктивно. Його було скривджено. Не її.

Правильно? Він дозволив собі подумати про це кілька секунд. Правильно.

Він поклав клапоть паперу з її номером до гамана й знову заплющив очі, задрімавши на своєму стільці. Його розбудила хода в коридорі, й він розплющив очі, коли Вайті увійшов до кімнати допитів. Шон побачив, що він п’яний, коли його подих ще не долетів до нього. Вайті відхилився на стільці й поклав ноги на стіл, відсунувши вбік ящик з розмаїтими свідченнями, якого Коннолі поставив тут відразу пополудні.

— Довгий і паскудний день, — сказав він.

— Ти його знайшов?

— Бойла? — Вайті похитав головою. — Ні. Хазяїн будинку сказав, що чув, як він вийшов о третій годині й назад не повертався. Сказав, що його дружина та малий син також не були вдома протягом певного часу. Ми зателефонували на його роботу. Він працює з середи по неділю, однак вони досі його не бачили. — Вайті відригнув. — Але він повернеться.

— А що з кулею?

— Ми знайшли кулю біля «Останньої краплі». Проблема в тому, що вона влучила в металевий стовп позаду чоловіка, в якого стріляли. У відділі балістики сказали, що, може, їм пощастить ідентифікувати її, а може, й ні. — Він стенув плечима. — А що малий Гарріс?

— Він зажадав адвоката.

— Він його тепер має?

Шон підійшов до столу Вайті, почав нишпорити в ящику з документами.

— Слідів немає, — сказав він. — Відбитки пальців ні з чиїми не збігаються. Пістолет востаннє використали при пограбуванні вісімнадцять років тому. Що за нісенітниця? — Він знов опустив аркуш із результатами балістичної експертизи в ящик. — Єдиний хлопець без алібі — це той, якого я не підозрюю в убивстві.

— Іди додому, — сказав Вайті. — Справді, йди.

— Гаразд, гаразд. — Шон дістав із ящика магнітофонну касету з записами дзвінків у поліцію.

— Що ти дивишся? — запитав Вайті.

— Телефонне прослуховування на коді Снуп Доґґа[1].

— А хіба ми його не закрили?

— Закрили, але інформація тепер зберігається під кодом «Тупак». Так її зберігати легше.

Шон уставив касету в магнітофон, що стояв на кутку його столу, й натиснув «плей».

— Номер дев’ятсот дев’яносто один, поліційна служба. Ви хочете щось повідомити?

Вайті надів резинку на свій палець і вистрелив нею в стелю.

— Тут стоїть автомобіль із кров’ю всередині та відчиненими дверцятами, і…

— Де стоїть автомобіль?

— У Низині, — сказав хлопець. — Біля В’язничного парку. Ми з другом